Початок першого періоду припадає на роки загальнонаціонального підйому, що наступив після 1588 року, що має вирішальне значення для всього тону творчості Шекспіра в цей час. На перший період припадає найбільш блискучі ліричні, дотепні і життєрадісні комедії Шекспіра, повні оптимістичної впевненості в необоримости райдужних надій гуманізму і віри в близьку перемогу сил, які виступають на захист ідеалів справедливості і розуму. Більш похмурими фарбами намальовані в хроніках картини усобиць, що роздирали Англії XV століття, але і ці криваві події оцінюються поетом як важкий, але пройдений етап національної історії; взятий в цілому, цикл історичних хронік закінчується в “Генріху V” апофеозом монарху, що поклало кінець смутам і забезпечує мир і процвітання переможної країні.
Навіть трагедія “Ромео і Джульєтта” і по великій кількості комічних епізодів і життєрадісною переконаності в тому, що ніякі темні сили старого світу не можуть зупинити наступ нових, вільних і гуманних відносин між людьми, значно відрізняється від трагедій другого періоду. Тільки в “Юлії Цезарі” – останньої трагедії першого періоду – можна відчути посилення песимістичного сприйняття Шекспіром дійсності; але цей твір є як би перехідним від першого періоду його творчості до другого.
Другий період творчості Шекспіра припадає на роки загострення суспільних протиріч в Англії, коли все більш відкрито оголювалася реакційна сутність королівської влади і підтримували її феодалів, а буржуазія, і впершу чергу її найбільш активна частина – пуритани, все різкіше виявляла свою ворожість тим ідеалам, за які боролися гуманісти. Ці обставини разом зі слабкістю і неорганізованістю народних мас, які в силу історичних умов ще не могли виступити з самостійною програмою, неминуче породжували трагічні сумніви у можливості перемоги справи гуманістів в умовах тогочасної Англії. Тому трагічне світовідчуття стає визначальним у творчості Шекспіра другого періоду, коли їм були створені чудові художнього впливу на аудиторію і глибині філософських узагальнень трагедії “Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір” і “Макбет”. Сили зла, які виступають в цих творах, виявляються настільки потужними, що в зіткненні з ними гинуть кращі носії нових, гуманістичних устремлінь; таке співвідношення сил добра і зла визначає глибоко трагічний характер долі героїв. І все ж ці трагедії не можна назвати песимістичними, бо поета не покидає впевненість в необхідності і доцільності боротьби з пануючим у світі зла, боротьби, яка в кінцевому підсумку має привести до перемоги добравши тільки останні трагедії цього періоду, відображають глибоку кризу в душі поета, – “Коріолан” та “Тімон Афінський” – пройняті песимістичними сумнів у можливості змінити і поліпшити людину і суспільство.
Змінюється в цей час і характер комедій Шекспіра, Тільки “Віндзорські кумасі”, що примикають по проблематиці і засобів її художнього втілення до комедій першого періоду, сповнені іскристого веселощів і життєрадісності. А в таких творах, які за традицією називаються комедіями, як “Кінець… – справі вінець” (більш точний переклад назви – “Все добре, що добре кінчається”) і “Міра за міру”, майже повністю зникає елемент комічного, місце якого замінюють справді трагічні ситуації; ці п’єси за своїм жанровим особливостям наближаються до драмам з благополучним результатом конфлікту. Похмурий характер носить сміх і в “Троиле і Крессиде”, де замість знайомого по першому періоду добродушного гумору Шекспіра звучить жорстока, наближається до сатиричної насмішка, а у фіналі торжествують розбещеність і брехня.
Як ми бачили, драматична творчість Шекспіра відкривається так званими історичними хроніками” – п’єсами, написаними на сюжети з національної історії. Ця обставина відображає найважливішу особливість англійської драматургії кінця XVI століття, коли п’єси на історичні сюжети стали одним з провідних драматичних жанрів.
Епоха Відродження характеризується не тільки поглибленим вивченням історії та художньої спадщини античності. Розвиток буржуазних відносин і створення передумов для утворення національних держав різко підвищило інтерес гуманістів до історії своєї батьківщини, причому у світській історії окремих держав автори і читачі почали бачити відправний пункт для аналізу сучасних їм подій; іншими словами, світська історія почала оскаржувати у цер-ковной право на роль вчителя і наставника.
Цілком природно, що така зміна ставлення до історії своєї країни викликало у гуманістів, з одного боку, загострення критичного погляду на окремі перекази, які раніше вважалися історично достовірними, а з іншого – спроби з’ясувати тенденції та закономірності історичного процесу. Вже в ранній період італійського Відродження франческо Петрарка відкрив підроблений характер так званих “привілеїв австрійського будинку”, які нібито виходили ще від Цезаря і Нерона. Ще більше значення мало відкриття італійського гуманіста Лоренцо Валла (1407-1457), довів підробленість так званого “Дару Костянтина” – одного з основних юридичних документів претензії папства на керівництво світом.
Успіхи італійської історіографії не залишалися суто італійськими завоюваннями. По мірі розвитку Відродження в Європі ці відкриття ставали ідейним зброєю гуманістів і в інших країнах. Вельми показово, наприклад, що рукопис Валла була вперше опублікована у Німеччині в 1517 році німецьким гуманістом Ульріхом фон Гуттеном. Англійські історики теж використовували у тій чи іншій мірі відкриття італійських вчених. Значний вплив на всю європейську історіографію надали також твори Нікколо Макіавеллі (1469-1527); хоча його точка зору на політику і політичну історію носила явні риси буржуазної обмеженості і повного аморалізму, тим не менше окремі боку його політичних трактатів, і в першу чергу той факт, що в них, як зазначали Маркс і Енгельс, “теоретичний розгляд політики звільнено від моралі” 15, зіграли позитивну роль у розвитку історичної думки. З цього приводу великий сучасник Шекспіра, філософ Френсіс Бекон (1561 -1626), писав: “Ми повинні бути вдячні Макіавеллі та іншим подібним письменникам, які, нічого не замаскировывая, зображували те, як люди зазвичай робили, а не те, як вони повинні були робити”.