Творчість Федора Михайловича Достоєвського можна сміливо віднести до числа тих, що створює світову славу російській літературі. Масовому читачеві більше відомий роман “Злочин і покарання”. став світовим бестселером, але далеко не всі знають, що почалася літературна слава Достоєвського з іншого твору – роману “Бідні люди”. аналіз якого і буде представлений.
Літературним дебютом став переклад роману Бальзака “Євгенія Гранде”. з’явився в середині 1844 року в альманасі “Репертуар і пантеон”. У тому ж році Достоєвський почав захоплено працювати над своїм першим романом “Бідні люди”. Майже два роки письменник продовжував роботу: кілька разів переробляв рукопис, потім її прочитав Григорович, який і передав її Н. А. Некрасову. а той – Ст. М Бєлінському. І ось вже 15 січня 1846 року роман “Бідні люди” відкрив “Петербурзький збірник”.
Роком раніше Достоєвський відчув потрясіння, яке згодом назвав “баченням на Неві”. Одного разу він повертався додому уздовж Неви і раптом у морозно-каламутній дали побачив зовсім інший новий світ і якісь незвичайні фігури, “цілком прозаїчні” – “цілком титулярные радники”. І в уяві раптом з’явилася “інша історія, якесь титулярное серце, чесне і чисте, а разом з ним якась дівчинка, ображена і сумна”.
В душі майбутнього письменника відбувся переворот: він точно прозрів і побачив світ очима “маленьких людей” – бідного чиновника Макара Девушкина і Вареньки Доброселовой, його далекої родички. Тоді і з’явився задум оригінального роману – роману в листах, в якому від імені самих героїв і ведеться оповідь. Бєлінський згодом назве Достоєвського “новим Гоголем”, адже, за словами починаючого письменника, той затіяв “тяжбу з усією літературою” і в першу чергу – з гоголевскою “Шинеллю”. Але у Гоголя людина знищений обставинами, які його оточували. А Достоєвський дає своєму героєві, “маленькій людині”, знайти голос, щоб судити не тільки навколишню дійсність, а й самого себе.
На самому початку роману письменник нагадує читачам відому християнську заповідь про те, що треба більше дбати про свою душу, ніж про одяг, тому що саме душа відкриває все єство людини. Ось така душа у головного героя Макара Девушкина – душа відкрита, відверта. Якщо вчитатися в зміст роману, то можна жахнутися тому, як душа героя злякався життєвими обставинами. Але на відміну від Акакія Акакиевича з “Шинелі” Гоголя, Макар Девушкин більше вражений не бідністю, а власними амбіціями, болючою гордістю.
Найбільше “маленької людини” прикро, що він не просто біднішими – він взагалі гірше всіх інших, як йому здається. І він дуже стурбований тим, як до нього ставляться інші, які стоять вище його по соціальному положенню, що про нього говорять чи думають ці самі “інші”. Амбіції, замінили для нього почуття власної гідності, змушують його доводити всьому світу, а насамперед собі, що… він не гірше за інших – він такий же, як ті “інші”.
Головний герой роману – титулярний радник Макар Девушкин сорока семи років. За більш ніж скромну платню він займається переписуванням паперів в одному з департаментів Петербурга. Дізнавшись про трагедію сімнадцятирічної сироти Вареньки Доброселовой, збезчещеною багатим поміщиком Биковим, він бере її під свій захист, щоб врятувати від остаточного “загибелі”. Автор розкриває історію їх взаємин в листах. Хоча бачаться вони рідко, так як бояться пліток і пересудів, але їх щоденна листування стає для обох справжнім джерелом душевного тепла і співчуття.
Читач дізнається, що бідна Варенька майже місяць була у нестямі, рятуючись від Бикова, а Девушкин, щоб прогодувати її, був змушений продати свій новий вицмундир. З листування можна дізнатися і про дитинство дівчини, і про те, як вона залишилася сиротою. Макар у відповідь нарікає, що в департаменті над ним знущаються, вважаючи його предметом постійних насмішок: “… до чобіт, до мундира, до волосся, до фігури моєї дісталися: не всі з них, все переробити потрібно!”
Саме Варенька, утворенням якої колись займався студент Покровський, знайомить чиновника з повістю Пушкіна “Станційний доглядач” і “Шинеллю” Гоголя. Пушкінська повість підносить Девушкина у власних очах, а гоголівська – ображає. Самоповага до себе дає Варя: він як і раніше відчуває себе значущим для дівчини, захищаючи її від негідних претендентів на її руку. Але дівчина все-таки збирається заміж за свого кривдника – поміщика Бикова, щоб він повернув їй чесне ім’я і відвернув від неї бідність.
Закінчується листування героїв в день весілля – 30 вересня. Варя в прощальному листі називає героя “добрим, безцінним, єдиним другом” і просить не забувати “бідну Вареньку”. Девушкин ж у відповідь пише, що це не може бути останній лист, закликає Варю й звідти писати, щоб і йому було, кому писати, адже у нього тільки формується склад. Він шкодує, що Биков одружився не на купчисі, а для Варі він милий став лише тому, що їй ганчірок може накупити.
Така епістолярна форма більше властива творам епохи сентименталізму (роман Жан Жака Руссо “Юлія, або Нова Елоїза”). Однак Достоєвському такий формат роману дозволяє досягти цього епічного охоплення дійсності. У листах чиновника Девушкина і Вареньки заочно воскресають долі багатьох нещасних людей: і сім’я бідного чиновника Горшкова, яка живе в кімнаті, де навіть “чижик мруть”, і трагічна історія студента Петра Покровського, і доля дрібного літератора Ратазяева, і господиня-“відьма”.
По думці автора, любов до Варенькі повертає Девушкину почуття поваги до себе самого: він тепер не просто по-іншому дивиться на навколишній світ, але і бачить порочність його внутрішнього устрою. В очах читачів Макар Девушкин з “маленького нікчемного людини” стає героєм, гідним справжнього поваги та співчуття.