Доля російського села в повісті Распутіна “Прощання з матьорою”

У кожної людини є мала батьківщина, яка є частиною всесвіту і душі і серця. Саме таке місце займає Матері в серцях героїв повісті Валентина Распутіна. Від любові до малої батьківщини беруть витоки всі книги Ст. Распутіна. Не випадково у повісті “Прощання з Матьорою” легко прочитується доля рідного села письменника – Атаманки, в роки будівництва Братської ГЕС що потрапила в зону затоплення.

Матері – це і острів, і однойменна село. Триста років обживали місце російські селяни. Неквапливо, розмірено, без поспіху йде життя на Матере. Всіх брала вона, всім ставала матір’ю і дбайливо вигодовувала дітей, і діти відповідали їй любов’ю. Не потрібно було жителям острова ні квартири, ні газової плити, ні опалення, не в цьому вони бачили щастя. Була б тільки можливість доторкнутися до рідної землі, затопити грубку, попити чаю з самовара, прожити все життя поряд з могилами батьків, а коли настане черга, лягти поруч з ними. Але йде Матері, йде душа того світу.

Надумали побудувати на річці потужну електростанцію. Острів потрапив у зону затоплення. Все село треба було переселяти в нове селище на березі Ангари. Але ця перспектива не радувала людей похилого віку. Душа бабки Дар’ї обливалася кров’ю, адже в Матере не тільки вона виросла, це батьківщина її предків. А сама Дарина вважала себе берегинею традицій свого народу. Вона щиро вірить, що “нам Матеру на підтримку тільки дали… щоб порали ми її з користю і годувалися”.

І встають материнцы на захист своєї батьківщини, намагаються врятувати своє село, свою історію. Але що можуть зробити діди й баби проти всемогутнього начальника, який віддав наказ затопити Матеру, стерти її з лиця землі? Для чужих цей острів всього лише територія, зона затоплення. Насамперед новоявлені будівельники спробували знести на острові кладовищі.

Розмірковуючи над причинами вандалізму, Дарина приходить до висновку, що в людей і в суспільстві стало упрочиваться почуття справедливості. “Народу стало багато, – розмірковує вона, – а совість піди-но та ж… А наша совість постаріла, стара стала, ніхто на неї не дивиться…”. Для неї не зрозумілий такий хід подій. Втрату совісті герої Распутіна пов’язують прямо з відривом людини від землі, від своїх коренів, від вікових традицій. На жаль, залишилися вірними Матере лише діди й баби. Молодість живе майбутнім і спокійно розлучається зі своєю малою батьківщиною.

Але письменник змушує задуматися, чи людина, покинув свою батьківщину, щасливим, і, спалюючи мости, залишаючи Матеру, чи не втрачає він свою душу, свою моральну опору?

Павлу, старшому синові Дар’ї, найважче. Він розривається на два будинки: потрібно облаштовувати життя в новому селищі, але ще не вивезена мати з Матери. Йому важко розлучитися з материнської хатою, з землею предків: “Не боляче втрачати це тільки… тим, хто тут не жив, не працював, не поливав своїм потім кожну борозну”, – вважає він. Але і повстати проти переселення Павло не в силах.

Андрію, онукові Дар’ї, легше. Він вже скуштував нове. Його тягне до змін: “Зараз час таке живе… все, як мовиться, в русі. Я хочу, щоб було видно мою роботу, щоб вона залишилася вічно…” В його уявленні, ГЕС – це вічність, а Матері – вже щось віджиле. Андрію змінює історична пам’ять.

Підсумок плачевний… З карти Сибіру зникло ціле село, а разом з ним – унікальні традиції і звичаї, які протягом сторіч формували душу людини, його неповторний характер.

Що ж тепер буде з Андрієм, мечтавшим про будівництво електростанції і пожертвували щастям своєї малої батьківщини? Що буде з Петрухой, готовим за гроші продати свій будинок, своє село, відректися від матері? Що буде з Павлом, який метається між селом та селищем, між островом і материком, між моральним обов’язком і дріб’язковою метушнею і так і залишається у фіналі повісті в човні посеред Ангари, не приставши ні до одного з берегів? Що буде з тим гармонійним світом, який для кожної людини стає святим місцем на землі, як на Матере, де уцілів царствений листвень, де мешканки – баби-праведниці шанують невпізнанного ніде, гнаного Богодума, мандрівника, юродивого, “божого людини”? Що буде з Росією?

Надію на те, що Росія все-таки не втратить своїх коренів, Распутін пов’язує з бабою Дариною. Вона несе в собі ті духовні цінності, які втрачаються з насувається міською цивілізацією: пам’ять, вірність роду, відданість своїй землі. Берегла вона Матеру, що дісталася їй від предків, і хотіла передати в руки нащадків. Але приходить остання для Матері весна і передавати рідну землю нікому. Та й сама земля швидше перестане існувати, перетворившись на дно штучного моря.

“Якщо земля – територія, тільки, ставлення до неї відповідне. Землю – рідну землю, Батьківщину – звільняють, територію захоплюють… Хто ми на цій землі – господарі або тимчасові прибульці: прийшли, побули, ні минулого нам не потрібно, ні майбутнього у нас немає?” – звертається до своїх читачів Ст. Распутін. І його повість – це нагадування про те, що витоки моральності російської людини завжди знаходилися в прихильності до землі і, втрачаючи цей зв’язок, ми втрачаємо найсвятіше.

Распутін не проти змін, він не намагається у своїй повісті протестувати проти нового, прогресивного, а змушує задуматися про таких перетвореннях в житті, які не винищили б людського в людині. В силах людей зберегти рідну землю, не дати їй зникнути без сліду, бути на ній не тимчасовим мешканцем, а вічним її хранителем, щоб потім не відчувати перед нащадками гіркоту і сором за втрату чогось рідного, близького твоєму серцю.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: