Жив на світі хлопчик — довготелесий, худий, із світлими, наче вигорілими волоссям. Не так вже мало він встиг прожити на світі — років чотирнадцять, а користі від нього було небагато. Йому б тільки їсти, спати та байдикувати. А ось пустувати він був майстер.
Якось одного недільного ранку зібралися його батьки до церкви. Хлопчик, одягнений у шкіряні штани, сорочку і безрукавку, сидів на краю стола і радів: «Ну й пощастило ж мені! Батько з матір’ю підуть з дому, і я нарешті буду сам собі господар. Захочу — зніму із стіни батькову рушницю і постріляю. І ніхто мені не заборонить».
Але батько почув ці його думки. Вже стоячи на порозі, він раптом обернувся і сказав:
— Коли не йдеш з нами в церкву, сиди вдома і читай недільну проповідь. Зрозумів?
— Гаразд, — відповів хлопчик. А про себе подумав: «Захочу — почитаю, не захочу — не буду».
Тут його матінка — ну до чого ж моторна! — підскочила до полиці, що висіла на стіні, вхопила книжку і, розкривши її на сторінці з проповіддю, яку пастор повинен був читати в цей день, поклала на стіл біля віконця. Тут же поруч вона поклала і розкритий молитовник. Потім присунула до столу велике крісло, куплене в минулому році з аукціону на Вемменхегском пасторському дворі. А адже колись нікому, крім батька, сидіти в цьому кріслі не дозволялося!
Хлопчик тим часом дивився на матір і думав: даремно вона так старається, все одно більше однієї-двох сторінок він читати не стане. Але батько знову наче вгадав думки сина і, підійшовши до нього, суворим голосом сказав:
— Дивись, читай гарненько! Коли повернемося, перекажеш мені кожну сторінку, і якщо хоч що-небудь пустиш, нарікай на себе!
— В проповіді чотирнадцять з половиною сторінок, — додала матінка (і коли тільки порахувала?). — Сідай за роботу зараз, щоб встигнути все прочитати.
І вони пішли. А хлопчик, стоячи в дверях і дивлячись їм услід, сумно думав: «Йдуть мабуть так радіють, що таку пастку мені зробили. Засадили за свою проповідь, корпі тепер, поки не повернуться».
Але батько з матір’ю зовсім не раділи, а навпаки — були сильно пригнічені.
Бідняки селяни, вони так наполегливо працювали на своєму взятому в оренду крихітному клаптику землі, що останнім часом стали жити в достатку: крім порося та курей, яких спочатку вони тільки й могли прогодувати, завелися в їх господарстві і корови, і гуси. Таким прекрасним весняним ранком вони могли б іти до церкви в радості й веселощі, якщо б їх не мучили думки про сина. Батько сумував, що син неслухняний, ледачий, вчитися не хоче, роботи не любить. З гріхом навпіл пристосували гусей пасти… Одним словом, недотепа… Мати батькові не перечила: що правда, то правда. Але вона більше журилася про іншому: дуже вже злого вдачі її син — жорстокий з тваринами і недобір до людей.
— Як би упокорити його злобу та пом’якшити його вдачу! — все повторювала мати. — Не то накличе він біду і на себе, і на нас!
А син між тим довго стояв у роздумах: читати проповідь чи ні. І нарешті вирішив, що цього разу краще не опиратися. Увійшовши в світлицю, він сів у батькове крісло і цілу годину стиха повторював слова проповіді, поки не почав дрімати від власного бурмотіння.
На дворі ж, хоча було всього лише двадцяте березня, стояла чудова погода. Адже хлопчик жив на самому півдні провінції Сконе, в одному з приходів Вестра Вемменхега, та весна тут була вже в повному розпалі. На деревах набубнявіли бруньки, рови наповнилися водою, а на узбіччях зацвіла мати-й-мачуха. Кучеряві по кам’яній огорожі двору рослини стали коричневими і блискучими. Буковий ліс далеко немов распушился і прямо на очах ставав все густішим і густішим. Яскраво голубело небо у височині, і крізь полуотворенную двері в світлицю долинало спів жайворонків. По двору ходили кури й гуси, корови, почуявшие прихід весни навіть у хліві, час від часу схвильоване мукали.
Хлопчик читав і куняв. «Ні, ні за що не засну, — твердив він, борючись з дрімотою, — не то мені до полудня проповідь не визубрити».
І все-таки заснув.
Довго він спав, чи ні, тільки розбудив його легкий шум за спиною.
Прямо перед ним на підвіконні стояло невелике дзеркало, а в ньому видна була вся світлиця. І в той самий мить, коли хлопчик, прокинувшись від сну, підняв голову, він виразно побачив у дзеркалі, що кришка скрині, належав матінці, відкинута!
А адже в цей величезний дубовий скриня, окутий залізом, нікому, крім неї, заглядати не дозволялося. У скрині вона зберігала все, що дісталося їй у спадок від матері і чим вона особливо шанувала. Там лежали старовинні жіночі вбрання з червоного сукна з сборчатыми спідницями, з короткими ліфами, з розшиті бісером нагрудниками. Були там і білі накрохмалені головні пов’язки, і важкі срібні застібки, і всякі підвіски і ланцюжка. Таких нарядів і прикрас ніхто нині не носив, і матінка не раз замислювалася, не розлучитися їй з цією старовиною, та все якось не вистачало духу.
І ось зараз кришка скрині була піднята. Хлопчик не міг зрозуміти, як це сталося. Адже він бачив власними очима, що, перш ніж піти з дому, матінка замкнула скриню на замок. Та хіба залишила б вона скриня відкритим, коли син один вдома?
Тут хлопчик не на жарт перелякався: може, в будинок забрався злодій? Не сміючи поворухнутися, він в усі очі дивився в дзеркало, чекаючи, що ось-ось там хтось з’явиться.
Раптом якась чорна тінь впала на край скрині. Вона ставала все виразніше й виразніше. Та це ж зовсім не тінь, це хтось живий, зрозумів хлопчик. Він дивився і не вірив своїм очам: верхи на краю скрині сидів справжній домовий!