Трапилася зі мною ця історія ще в початковій школі. Я часто ходила з однокласниками додому, бо жила зовсім поруч від школи. І цей день теж не став винятком.
Я йшла з хлопчиком, якого звали Артем. Була осінь, але калюжі вже стали підмерзати. Артем завжди був дуже цікавим і в той же час непосидою. Тому на одній з калюж він захотів перевірити міцність льоду. Я говорила йому не робити цього, але дівчисько однокласник слухати зовсім не захотів.
Артем обережно ступав по льоду, дійшов практично до самої середини калюжі і впав. До речі, калюжа була не маленькою, чимось нагадувало ставок. Тому не дивно, що Артем не просто встав в калюжу, він провалився в неї по коліно. Від образи він почав волати, і став це робити голосніше, коли вирішив вилізти. Вся справа в тому, що під калюжею була земля, і тому під водою його ноги почали грузнути.
Не рятувати друга було не можна — я відчула істерику мого однокласника і не зволікала з допомогою. Спочатку в хід пішли палиці і гілки, але вони не рятували. Тоді я сама вирішила підійти до Артему по льоду і витягнути його за руку. Не дивно, що я пірнула в калюжу разом з ним. Потім ще близько години ми вибиралися з водного полону, після чого щодуху побігли додому.
Вдома мене чекав дід. Він готовий був уже сварити мене за те, що я гуляю після уроків занадто довго. Але коли дід побачив мене у воді та бруду по пояс, він на мить завмер. Дід довго мене роздивлявся, він явно розгубився. Потім пішов до сусідів дзвонити на роботу мамі, домашні телефони у той час були не у всіх, не кажучи про мобільних. Мама сказала йому, що мені потрібно зняти одяг на порозі і йти у ванну відмиватися.
Звичайно, батьки ввечері мене лаяли. Але карати не стали, тільки посміялися над моєю розповіддю. Шкільна спідниця так і не отстиралась, їм довелося купити нову. У сім’ї ми досі згадуємо про цю пригоду і сміємося над ним, а ще любимо розповідати знайомим з дітьми-школярами.