Честь і людську гідність твір

В кінці 56г. М. А. Шолохов опублікував свою розповідь Доля людини. Це розповідь про просту людину на великій війні який ціною втрати близьких товаришів своєю мужністю, героїзмом дав право на життя і свободу батьківщині. Андрій Соколов скромний трудівник, батько великого сімейства жив, працював і був щасливий, але грянула війна. Соколов, як і тисячі інших, пішов на фронт. І тут всі біди війни нахлинули на нього: був контужений і потрапив у полон, кочував з одного концтабору в інший, намагався втекти, але був спійманий.

Не раз смерть дивилася йому в очі, але російська гордість та людську гідність допомагали знаходити в собі мужності і завжди залишатися людиною. Коли комендант табору викликав Андрія до себе і погрожував, особисто розстріляти його, не втратив людське обличчя Андрій, не став пити за перемогу Німеччини, а сказав, що думав. І за це навіть садист-комендант, особисто бив полонених щоранку, заповажав його і відпустив, нагородивши хлібом і салом. Цей подарунок був поділений порівну між усіма полоненими. Пізніше Андрій все таки знаходить можливість втекти, прихопивши з собою інженера в чині майора, якого возив на машині. Але Шолохов нам показує героїзм російської людини не тільки в боротьбі з ворогом. Страшне горе спіткало Андрія Соколова ще до кінця війни від бомби, що потрапила в будинок, загинули дружина і дві дочки, а сина підстрелив снайпер вже в Берліні у день Перемоги, 9 травня 1945р.

Здавалося, після всіх випробувань, що випали на долю однієї людини, він міг озлобитися, зламатися, замкнутися в собі. Але цього не сталося: розуміючи, як важка втрата рідних і безрадісно самотність, він усиновляє хлопчика Ванюшу 5 років, у якого війна забрала батьків. Андрій пригрів, ощасливив сирітську душу, і завдяки теплу і подяки дитину, сам почав повертатися до життя. Соколов каже: Вночі то погладиш його сонного, волоссячко у вихрах понюхаєш, і серце відходить, стає легше, а то ж він у мене закаменело від горя. Всією логікою свого оповідання Шолохов довів, що його герой не може бути зломлений життям, тому що в ньому є те, що зламати не можна: людську гідність, любов до життя, до батьківщини, до людей, доброта, допомагають жити, боротися, працювати. Андрій Соколов, насамперед думає про обов’язки перед близькими, товаришами, Батьківщиною, людством. Це для нього не подвиг, а природна потреба.

І таких простих чудових людей багато. Саме вони і виграли війну, і відновили зруйновану країну, щоб життя тривало далі і була краще, щасливіше. Тому Андрій Соколов близький, зрозумілий і доріг нам завжди.

Читаєш розповідь і здається ніби прямо в душу тобі дивляться спустошені як би присипані попелом очі Андрія які були наповнені такий непереборне, смертної тугою”. Але виявляється, що ці очі, які бачили муки і загибель, бачили жахливо витонченого в своєму прагненні вбити в людях все людське ворога, на кожному кроці бачили в очі смерть, – не втратили здатності бачити і… чуйно сприймати все чисте, прекрасне в природі, в навколишньому житті. Серце Соколова сповнене доброти до живого, до людей. Його вразила доля маленької людини – Іванка, в чомусь схожа з його власної сумною долею. Багато страждань випало на долю Андрія Соколова: “Куди мене тільки не ганяли за 2 роки полону! Половину Німеччини об’їхав за цей час, і в Саксонії був, на силікатному заводі працював, і в Рурської області, на шахті угольок откалывал, і в Баварії на земляних роботах горб наживав” Але каторжна праця звірства фашистів не зламали його, не вбили в ньому почуття обов’язку, любов до рідної землі. Своїми руками задушив А. Соколов зрадника, погрожував своєму взводному видати його німцям. Стійко переніс Соколов всі муки концтабору. Хтось доніс начальству “гіркі слова” Андрія про тяжкості каторжної праці. І ось його привели до коменданта. Андрій розуміє, що ось зараз, може бути через кілька хвилин, його вб’ють, але він не злякався, не став благати про пощаду, а навпаки. “Захотілося мені їм, проклятим, показати, що у мене є своє, російське гідність і гордість і що в худобину вони мене не перетворили, як не старалися”.

Незвичайну мужність і гідність, з яким Соколов вів себе, викликали повагу навіть у фашиста, який прихильно подарував Андрію життя, маленьку буханець хліба і ще більш маленький шматок сала. Андрій Соколов розумів, що тільки підтримка товаришів допомогла йому вижити, і, повернувшись в барак, Андрій ділить здобутий хліб з усіма порівну.

З перших хвилин полону Соколова не покидала думка про втечу. Перший раз втеча не вдався, але вдруге Андрій не тільки сам вирвався з полону, але і привіз з собою “німця, інженера в чині майора армії” з дуже важливими документами. Одужавши в госпіталі, Андрій повертається додому, але тут нове важке горе звалюється на його плечі: загибель дружини і дочок. Соколов знову повертається фронт і там дізнається про геройською загибелі сина, який залишався останньою радістю і опорою в його житті.

Зустріч з Ванюшей зіграла велику роль у житті А. Соколова. Цей хлопчик-сирота, зі “світлими, як небушко, очима”, оживив його душу. Всю свою батьківську любов, всю теплоту свого серця Андрій віддає цьому хлопчині. Зустріч цих двох людей, які в роки війни, допомагає їм обом “витримати”.

Написано багато творів, але, на мій погляд, ні в одній книзі так не відображено сила духу радянської людини, як в оповіданні М. Шолохова “СЧ”.

Скільки їх, відомих і безіменних героїв, про яких вже написані або тільки ще пишуться книги і вірші. Ми завжди залишаємося в неоплатному боргу перед людьми. Защитившими світ від фашизму, перед солдатами, їх матерями та вдовами. Вони завжди жили і будуть жити в пам’яті народу, завжди будуть прикладом для нас, молодих. Саме до нас звернені слова “Реквієму” Р. Рождественського:

Не плачте! В горлі стримаєте Стогони. Пам’яті полеглих Будьте гідні, Вічно гідні.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: