Бєлінський про роман Пушкіна “Євгеній Онєгін”

Говорячи про роман А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін” в цілому, Бєлінський відзначає його історизм у відтвореній картині російського суспільства. Критик вважає “Євгенія Онєгіна” поемою історичною, хоча серед її героїв немає жодного історичного обличчя. Глибоке знання повсякденній філософії, яким володів Пушкін, зробило “Онєгіна” твором оригінальним і суто російським. “Пушкін взяв цю життя, як вона є, не відволікаючи від неї тільки одних поетичних її миттєвостей; взяв її з усім холодом, з усією її прозою і пошлостию. – зазначає Історик.- “Онєгін” є поетично вірна дійсності картина російського суспільства у відому епоху”.
“”Онєгіна” можна назвати енциклопедією російського життя і надзвичайно народним твором”,- затверджує Бєлінський. Він вказує на “народність” як характерну рису даного роману, вважаючи, що в “Євгенії Онєгіні” народності більше, ніж в якому завгодно іншому народному російською творі. – Якщо її не всі визнають національну, то це тому, що у нас здавна вкоренилося дуже дивне думка, ніби російська у фраку або російська в корсеті – вже не росіяни і що російський дух дає себе відчувати тільки там, де є сіряк, постоли, сивуха і кисла капуста. Таємниця національності кожного народу полягає не в його одязі і кухні, а в його, так би мовити, манері розуміти речі”.
На думку Бєлінського, в особі Онєгіна, Ленського і Тетяни Пушкін зобразив російське суспільство в одній з фаз його утворення та розвитку. Критик дав характеристику образів роману. Характеризуючи Онєгіна, він зауважує: “Велика частина публіки цілком заперечувала в Онєгіні душу і серце, бачила в ньому людини холодного, сухого і егоїста по натурі. Не можна ошибочнее і кривее зрозуміти людину. Світське життя не вбила в Онєгіні почуття, а тільки охолодила до безплідним пристрастям і дріб’язковим розваг. Онєгін не любив розпливатися в мріях, більше відчував, ніж говорив, і не всякому відкривався. Озлоблений розум є теж ознака вищої натури. “. Онєгін не претендує на звання генія, не лізе у великі люди, але бездіяльність і вульгарність життя душать його. “Онєгін – страждає егоїст. Його можна назвати егоїстом мимоволі,- вважає Бєлінський,- в його егоїзм має бачити те, що древні називали “fatum”. Цим пояснюється розуміння Онєгіна як характеру “незавершеного”, доля якого трагічна внаслідок цієї незавершеності. Бєлінський не погоджується з тими критиками, хто вважав Онєгіна “пародією”, знаходячи в ньому типове явище російської життя.
Досить простим і ясним уявляється Бєлінському характер Ленського – типового для епохи “ідеального” існування, “відірваного від дійсності”. Це було, на його думку, абсолютно нове явище. Ленський був романтик і за вдачею, і за духом часу. Але в той же час “він серцем милий був невіглас”, вічно тлумачачи про життя, ніколи не знав її. “Дійсність на нього не мала впливу: його печалі були створенням його фантазії”,- пише Бєлінський. Ленський полюбив Ольгу і прикрасив її достоїнствами і досконалостей, приписав їй почуття… і думки, яких у неї не було і про які вона й не дбала. “Ольга була чарівна, як всі “панночки”, поки вони ще не стали “баринями”; а Ленський бачив у ній фею, сельфиду, романтичну мрію, анітрохи не підозрюючи майбутньої барині”,- пише критик.
“Люди, подібні Ленському, при всіх їхніх незаперечних достоїнствах, кепські тим, що вони або перероджуються в скоєних филистеров, або, якщо назавжди збережуть свій первинний тип, робляться цими застарілими містиками і мрійниками, які так само неприємні, як і старі ідеальні діви, і які більше вороги всякого прогресу, ніж люди просто, без претензій, вульгарні. Словом, це тепер самі нестерпні порожні і вульгарні люди”,- підсумовує Бєлінський свої роздуми про персонажа Ленського.
Тетяна, на думку Бєлінського,- “істота виняткове, натура глибока, любляча, пристрасна. Любов для неї могла бути або найбільшим блаженством, або найбільшим лихом життя, без всякої примирної середини. При щастя взаємності кохання такої жінки – рівне, світле полум’я; в іншому випадку – наполегливе полум’я, якому сила волі, може бути, не дозволить прорватися назовні, але яка тим більш руйнівними і пекуче, чим більше воно здавлена всередині. Щаслива дружина, Тетяна спокійно, але тим не менш пристрасно і глибоко любила б свого чоловіка, цілком пожертвувала б собою дітей, але не по розуму, а знову по пристрасті, і в цій жертві, в строгому виконанні своїх обов’язків знайшла б своє найбільше насолоду, своє верховне блаженство”. “Це дивне поєднання грубих, вульгарних забобонів зі страстию до французьких книжок і з повагою до глибокого творіння Мартина Задеки можливо тільки в російській жінці. Весь внутрішній світ Тетяни полягав у жадобі любові, ніщо інше не говорила її душі, розум її спав. “,- писав критик. На думку Бєлінського, для Тетяни не існував справжній Онєгін. Вона не могла не розуміти, не знати його, тому що вона і себе саму так само мало розуміла і знала. “Є істоти, у яких фантазія має набагато більше впливу на серце. Тетяна була з таких істот”,- стверджує критик.
Бєлінський дає чудовий соціально-психологічний етюд про становищі російської жінки. Він посилає образливі репліки на адресу Тетяни, яка не віддалася, а віддана, але покладає провину за це не на Тетяну, а на суспільство. Саме це суспільство пересоздало її, підпорядкувала її цілісну і чисту натуру “розрахунками розсудливою моралі”. “Ніщо так не відповідає строгості зовнішніх умов, як серце, і ніщо так не вимагає безумовної волі, як серце”. У цьому протиріччі і полягає трагізм долі Тетяни, в кінцевому рахунку подчинившейся цим “зовнішніх умов”.
У вищерозглянутих критичних статтях Бєлінський врахував і разом з тим рішуче відкинув всі ті дрібні і плоскі тлумачення пушкінського роману, якими грішила критика з моменту появи його першої глави і аж до публікацій статей Бєлінського. Аналіз цих статей дає змогу зрозуміти справжній сенс і ціну безсмертного, “істинно національного” твори.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам