Творчий шлях Бориса Пастернака був дуже непростим і неординарним. Сьогодні його по праву вважають одним з найяскравіших російських поетів 20 століття. Однак свої найзнаменитіші твори, зокрема роман «Доктор Живаго», який приніс авторові Нобелівську премію, пастернак написав в епоху становлення і розвитку СРСР. Природно, для того, щоб стати відомим літератором в країні з тоталітарним режимом, необхідно було володіти не тільки яскравим і самобутнім талантом, але і вміти приховувати свої справжні почуття як на публіці, так і в творах. Цього пастернак так і не зумів навчитися, тому періодично піддавався опалі з боку правлячої еліти. Тим не менш, він був популярний, а його вірші, романи та п’єси, періодично исчезавшие з продажу і браковавшиеся цензурою, друкувалися за кордоном і переписувалися від руки. Автор був дійсно знаменитий, але соромився того, що його впізнають на вулиці і всіляко намагався принизити власний внесок у літературу. Втім, так себе вели далеко не всі радянські літератори. Багато хто з них, не маючи і сотої частки таланту Пастернака, вважали себе справжніми геніями і всіляко це підкреслювали. Тим більше, що в ті часи цінувалося не стільки літературний дар, скільки лояльне ставлення до політики партії.
Серед творчої інтелігенції у Пастернака при всій його популярності було небагато друзів. Сам поет пояснював це тим, що не в змозі підтримувати теплі і довірчі відносини з лицемірами і кар’єристами. Ті, хто був обласканий владою, могли дозволити собі жити в розкоші, хоча зі сторінок газет закликали народ до рівності і братерства. Тому в 1956 році пастернак написав свій знаменитий вірш «Бути знаменитим негарно», яке адресував колегам по літературному цеху. Після публікації цього твору, що увійшов до збірки «Коли розгуляється», багато відомі поети і письменники просто перестали вітатися з Пастернаком, вважаючи, що своє римоване послання він адресував особисто їм. Насправді ж автор створив своєрідний кодекс честі літератора, розповівши про те, яким він бачить справжнього поета чи письменника. На його думку, сучасним літераторам не слід піклуватися про своєму творчому доробку, створювати архіви і «над рукописами трястися». Пройдуть роки, і якщо ці люди були по-справжньому талановиті, то майбутні покоління читачів це оцінять. Якщо ж ні, то ретельно зібрані і розсортовані папери будуть вічно порошитися в музейних та бібліотечних запасниках, так ніким і незатребувані. Поет переконаний, що «мета творчості-самовіддача, а не галас, не успіх». Він закликає своїх колег «жити без самозванства», тобто не привласнювати собі чужі заслуги і не намагатися виглядати краще в очах оточуючих. На думку пастернака, життя все одно все розставить по своїх місцях, і для нащадків буде набагато важливіше знати, що людина, творами якого вони захоплюються, не був негідником. Тому автор переконаний, що жити треба так, щоб «залучити до себе любов простору, почути поклик майбутнього». Крім цього, поет закликає побратимів по перу «занурюватися в невідомість і ховати в ній свої кроки», а не впиватися владою, грошима і добробутом, які зумовлюють долю і позбавляють людину тієї іскри у творчості, яка називається талантом.
Пастернак знає про те, що історія твориться людьми і трактується ними на догоду власних інтересів. Тому він переконаний, що в цьому світі все відносно, і не варто насолоджуватись своїми досягненнями, які можуть через багато років сприйматися зовсім по-іншому. Автор вважає, що справжній поет не повинен відрізняти «поразка від перемог», тому що час все одно всіх розсудить по-своєму. І єдиною цінністю, яка є для Пастернака абсолютною величиною, є можливість «бути живим» до кінця, тобто вміти щиро любити, зневажати і ненавидіти, а не зображати ці почуття в догоду комусь в своїх творах.