Холодної
восени в світлиці заїжджого двору з’явився міцний мужик. Він попросив самовар і
похвалив господиню за чистоту. Вона звернулася до гостя по імені. Микола
Олексійович і Надія не бачилися тридцять років. Їх розмова перетекла до
спогадами про минулі дні. У колишній час вони любили один одного. Через
багато років Надія так і не змогла забути, як Николенька читав їй вірші про
темні алеї, і не змогла пробачити біль, яка поранила серце кинутої
дівчата. Микола Олексійович зізнався Надії, що його життя не склалося: дружина
пішла від нього, а син виріс негідником і марнотратником. Можливо, колись залишивши любившую
його дівчину, він втратив найдорожче в житті. Постоялець поспішив виїхати.
Господиня двору провела його довгим поглядом.
По дорозі на
станцію кучер завів розмову про лиху вдачу старої знайомої Миколи
Олексійовича, який, погодившись з Климом, поринув у думки про своєму
відбувся щастя з Надією.