Булгаков “Сталеве горло” твір

Розповідь, що має підзаголовок “Розповідь юного лікаря”. Опубліковано: Червона панорама. Л. 1925, № 33. С. р. має автобіографічну основу, як і інші оповідання циклу “Записки юного лікаря”. У свідоцтві, виданому Булгакову 18 вересня 1917 р. Сичевський земської повітової управою, зазначається, зокрема, що під час роботи в земській лікарні села Нікольського він, серед інших операцій, справив трахеотомію, яка і описана в Ц. р. Тут також враховано випадок з трахеотомией в “Записках лікаря” Вікентія Вересаєва (Смидовича) (1867-1945), де, однак, результат операції трагічний. У Булгакова хвора на дифтерію дівчинка після трахеотомії одужує. Однак для самого автора Ц. р. ця операція обернулася дуже неприємними наслідками. Перша дружина Булгакова Т. Н. Лаппа згадувала про цей випадок, відносячи його до березня 1917 р. незабаром після Лютневої революції: “Привезли дитину з дифтеритом, і Михайло став робити трахеотомію. Знаєте, горло так надрізається? Фельдшер йому допомагав, тримав там щось. Раптом йому стало погано. Він каже: “Я зараз впаду, Михайло Опанасович”. Добре, Степанида (медсестра Степанида Андріївна Лебедєва. – Б. С.) перехопила, що він там тримав, і він тут же гепнув. Ну, вже не знаю, як вони там викрутилися, а потім Михайло став плівки з горла відсмоктувати і каже:

“Знаєш, мені, здається, плівка в рот потрапила. Треба зробити щеплення”. Я його попереджала: “Дивись, у тебе губи розпухнуть, особа розпухне, свербіж буде страшний в руках і ногах”. Але він все одно: “Я зроблю”. І через деякий час почалося: обличчя розпухає, тіло покривається висипом, свербіж божевільний. Божевільний свербіж. А потім страшні болі в ногах. Це я два рази зазнала. І він, звичайно, не міг виносити. Зараз же: “Клич Степаниду”. Я пішла туди, де вони живуть, кажу, що “він просить вас, щоб ви прийшли”. Вона приходить. Він: “Зараз же мені принесіть, будь ласка, шприц і морфій”. Вона принесла морфій, вприснула йому. Він одразу заспокоївся і заснув. І йому це дуже сподобалося. Через деякий час, як у нього поганий стан було, він знову викликав фельдшерку. Вона ж не може заперечувати, він же лікар. Знову впорскує. Але принесла дуже мало морфію. Він знову. Ось так це і почалося”.

Ймовірно, “поганий стан” Булгакова, від якого він позбавлявся з допомогою морфію, пояснювалося ще й зневірою, що охопило його в сільській глушині, і настала після лютого 1917 р. загальною нестабільністю життя (за спогадами… Т. Н. Лаппа: “Дуже, знаєте, тоскно було”). У С. р. дію віднесено до часу після Жовтневої революції. При цьому підкреслені самотність і туга героя, але без усякого зв’язку з морфієм:

“Отже, я залишився один. Навколо мене – листопадова темрява з крутяться снігом, будинок завалило, в трубах завыло. Всі двадцять чотири роки мого життя я прожив у величезному місті і думав, що хуртовина виє тільки в романах. Виявилось: вона виє насправді. Вечора тут незвичайно довжини, лампа під синім абажуром відбивалася в чорному вікні, і я мріяв, дивлячись на пляму, що світиться на лівій руці у мене. Мріяв про повітовому місті – він знаходився в сорока верстах від мене. Мені дуже хотілося поїхати з мого пункту туди. Там було електрика, чотири лікаря, з ними можна було порадитися, у всякому разі, не так страшно. Але втекти не було ніякої можливості, так часом я й сам розумів, що це легкодухість. Адже саме для цього я вчився на медичному факультеті. “Подібні почуття висловив Булгаков у листі сестрі Н. А. Булгакової 31 грудня 1917 р. з повітової Вязьми, яка, як і знаходилася в 40 верстах від Нікольського повітова Сичівка, здавалася мало не раєм, а на ділі обернулася повним розчаруванням. Автор Ц. р. писав сестрі: “І знову я тягну лямку в Вязьмі. Я живу в повній самоті. Зате у мене є широке поле для роздумів. І я розмірковую. Моєю єдиною втіхою є для мене робота і читання вечорами.

Болісно тягне мене геть звідси до Москви або Києва, туди, де хоч і завмираючи, але все ж таки ще йде життя. Особливо мені хотілося б бути в Києві!” Показово, що саме в Вязьму помістив Булгаков героя оповідання (чи повісті) “Морфій”, який дізнається про загибель свого друга, сільського лікаря доктора Полякова, який покінчив з собою на грунті морфінізму. Там дано як би варіант долі автора Ц. р. та інших оповідань з “Записок юного лікаря”, у разі, якщо б він залишився в селі. Вдала операція, слава про яку йде по околицях як легенда про сталевому горлі, ніби зроблене хворій дівчинці, допомагає юному лікаря на час забути свою тугу, і у фіналі – “мій дім був самотній, спокійний і важливий”, бо герой усвідомив значення своєї місії.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: