Влітку 1819 року А. С. Пушкін виїжджав в Михайлівське — новгородське маєтку матері. Під враженням цієї поїздки було створено вірш «Село». Перша половина вірша під назвою «Усамітнення» була надрукована у збірнику 1826 року, повністю ж воно поширювався в списках. Олександр I, дізнавшись про ці вірші, зажадав до себе. Поет відправив йому вірш, і цар, виявляв у ті роки певну ліберальність, велів «дякувати Пушкіна за добрі почуття, які викликає його твір. Повністю ж воно було надруковано лише у 1870 році, через дев’ять років після скасування кріпосного права. Вірш ми можемо віднести до громадянської лірики з елементами пейзажу, його жанр — елегія, проте в ньому присутні і риси політичної сатири. Світ природи в даному вірші протиставлено світу цивілізації. Ця антитеза знайшла своє відображення в композиції твору. «Село» складається з двох частин. Перша частина — гармонійна, безтурботна картина сільської природи і опис вражень ліричного героя. Основна думка її — природа і усамітнення дають можливість осягнення істини і народжують натхнення. Друга частина — думка героя про «хизування дикому», про несправедливому суспільному устрої країни. Друга частина контрастує з першою за своїм стилем і ідейному змісту. Перша частина нагадує нам сентименталистскую ідилію, друга частина — оду. Поет пристрасно бажає допомогти своєму народу, вигукуючи: «О, якщо б голос мій умів серця турбувати!». Він мріє побачити свою Батьківщину вільною: Побачу ль, про друзі! Народ неугнетенный І рабство, упало по манію царя, І над вітчизною свободи освіченої Зійде чи нарешті прекрасна зоря? Вірш написано вільним ямбом, поет використовує різні засоби художньої виразності: численні епітети («порочне двір цирцей», «розкішні бенкети», «запашними скиртами», «світлі струмки», «соромливою благання», «думка жахлива», «вбивчий ганьба», «панство дике», «рабство худе», «прекрасна зоря»), метафору («ллється днів моїх невидимий потік», «рабство худе тягнеться за браздам Невблаганного власника»), риторичні звертання (до села, до оракулам, друзям), анафору («Тут рабство худе тягнеться за браздам Невблаганного власника. Тут тяжкий ярем до труни всі тягнуть… Тут діви юні цвітуть»), архаїзми («витійства грізний дар», «парус рыбаря», «порочне двір цирцей»). Таким чином, цей твір несе на собі печатку класицизму. Це проявилося і в урочистій промові, в піднесеному, ораторському пафосі, у великій кількості славянизмов, у використанні поетом античних образів.