Однак була і в його житті недовга пора, коли блудний син недостатнього селянина не вважав червінців: «…Я не віддаю комірці в прання, я їх викидаю!» І про тісний горище передбачене вірно, хоча і з деяким зрушенням, як, втім, і належить жанру «віщого» передчуття. Єсенін частенько називав себе бездомником, легко змінюючи адреси і притулки. Були в його скитальчої долю і петербурзькі нічліжки, була і цілком пристойна сімейна обитель: «Бачиш! Он, у тому будинку я жив, коли я в перший раз одружився. І у мене квартира була… І у мене були діти» (Нікітін Н. Зустрічі /I Красная новь.- 1926). Майже рік прожив він майже паном на престижній Пречистенці в розкішному спецособняке, наданому Луначарським Айседори Дункан і її танцшколе. І ще рік на гроші тієї ж «Дуньки» («Излюбили тебе, измызгали — несила. Що ж ти дивишся синіми бризками? Чи хочеш в морду?») — по шикарних готелів-курортів Європи та Америки… А ось особисте, на квартиронаймача, житлоплощі — не те щоб кімнати в комуналці, а хоча б окремого робочого кута з власним письмовим столом і книжковою шафою — так і не здобув, незважаючи на всі свої особисті контакти з членами Політбюро і наркомами, починаючи від Луначарського і кінчаючи Троцьким. Своїм так і залишився лише «житній закут» в костянтинівському коморі, дивом вцілілому в погорелыцину в серпні 1922. Все вигоріло, і будинок дитинства з чистою світлицею, яку рідні тимчасово поступалися рідкісного гостя п@д кабінет, і малоліток-сад (у 1921-му Олександр Микитович купив-таки кілька сортових яблунь, але їх все, крім одного-єдиного-ної, знищила велика гар). До цієї незрозуміло як вижила яблоньке і пристроїли «старики» Єсеніни халупку — поставили злиденну врем’янку, щоб спасшееся в полум’я деревце виявилося під самим вікном…