У 1945 році, після завершення Великої Вітчизняної війни, в Москву прибув британський дипломат Ісайя Берлін, отримав посаду в посольстві Великобританії в радянській столиці. Чоловік непогано говорив по-російськи, цікавився російською літературою і філософською думкою — він народився в дореволюційній Ризі, чотири роки прожив в Петрограді. Переїзд в Англію відбувся, коли йому було одинадцять років. Потрапивши на службу в Москву, Берлін вирішив відвідати Ленінград з двох причин. По-перше, йому хотілося поглянути на місто дитинства. По-друге, він знав, що після блокади в місцевих комісійних магазинах можна дешево придбати антикварні книги. У «Лавці письменника» Ісайя розговорився з одним покупцем, які опинилися відомим критиком й істориком літератури. Той розповів британському дипломату, що неподалік живе Ганна Андріївна Ахматова і запропонував влаштувати зустріч з нею. Берлін з радістю погодився. Подробиці їхнього побачення досі до кінця не з’ясовані. Можливо, ми вже ніколи не дізнаємося, що насправді сталося між великою російською поетесою і співробітником посольства Великобританії. Ось тільки після цієї зустрічі Ахматова присвятила Берліну «Поему без героя» і два цикли — «Шипшина цвіте» і «Cinque».
На широко поширене в літературознавстві думку, безпосереднє відношення до знайомства Анни Андріївни і Ісайї має вірш «В розбитому дзеркалі», датований 1956 роком. В той Ахматова і Берлін могли зустрітися вдруге, але побачення не відбулося. Поетеса знайшла в собі сили лише зателефонувати йому і сухо привітати з укладеним шлюбом. В аналізованому тексті зв’язуються дві події — фатальна зустріч 1945 року (не в останню чергу із-за неї почалися в 1946 році гоніння на Ахматову) і побачення 1956 року, якому не судилося статися. На початку вірша описує Ленінград, пережив блокаду, — смертельно знесилений місто, де немов філін ухає чорний сад, де виє загибель біля дверей. В цих страшних умовах зустрілася лірична героїня з заїжджим гостем. Протягом усього вірша нагнітається атмосфера, у читачів виникає передчуття чогось таємничого, тривожного, смутного. Про нездійснений побаченні в 1956 році говориться в самому фіналі тексту, всього в двох рядках. При цьому «невстреча» у Ахматової надає більш сильний емоційний вплив. Як вірно помітив Корній Іванович Чуковський, пізня лірика Ганни Андріївни «пишеться почуттям необладания, розлуки, втрати».