У «Записки мисливця» Тургенєва І. З. входить розповідь «Бежин луг». Розповідь ведеться від особи автора, який одночасно є персонажем — мисливцем, сбившимся з дороги і заблукали в липневу ніч. Оповідач вбирає в себе дитячий погляд на світ, і завдяки цьому з більшою безпосередністю їм заявляється одна з головних тем розповіді — природа і герой в їх гармонійній єдності. Ця Тема дуже важлива для всієї збірки в цілому. В задумі його народне і дитяче об’єднуються, як два особливі відносини до життя. Та чудові історії, які розповідають хлопчики в нічному, містять в собі прикмети реальної селянського життя і поетичний вимисел маленьких художників слова.
Сама липнева ніч постає осередком двох стихій: реальної (географічно точно позначені шлях мисливця і місцеперебування хлопчиків) і фантастичний (таємничо-одушевляемая життя природи, незрозумілі звуки і шерехи, що вриваються в розповіді хлопців). Липнева ніч, природа виступає посередником між світом дорослих і світом дітей. Так воно і було в селянському побуті: природа в чому визначала відносини людей, зв’язку поколінь.
Новаторською рисою Тургенєва було поступове, неквапливе входження у світ природи і світ людини.
Тургенєв бачить у природі простоту і велич: вона «ніколи нічим не хизується, не кокетує» і «добродушна у своїх забаганках». Але вона і невичерпне джерело поетичної, творчої сили саме тому, що не розкриває себе до кінця. Вона — стихія таємничого і непізнаного, хоча в ній «немає нічого ухмуренного і складного». На цьому будується і «Бежин луг», і «Записки мисливця» в цілому. І це залишиться у всій подальшій роботі Тургенєва-реаліста. У «Бежине лузі» ще й дитяча чистота і свобода уяви, пронизливість дитячого погляду на світ.
Розповіді хлопчиків про нечисту силу нагадують змагання. Кожен з них поступово надихається предметом свого оповідання і увагою слухачів, у кожного — своя манера говорити. Правда, історії хлопчиків не стільки змагаються одна з одною, скільки одна іншу продовжує. Так, з «підхопленням», в народі виконують ліричні пісні.
Поступово стала визначатися провідна сюжетна лінія розповіді. Це лінія Павлуші, яка найповніше позначила головне в оповіданні: природа і людина. Фігура хлопчика постійно виникає в кульмінаційних, прикордонних моментах оповідання — на грані світла від полум’я багаття і нічного мороку, який хлопчик кидається в погоню за вовком; в досвітній час між зранку і вночі, коли, охороняючи спокій, не спить лише Павло і т. д.
З Павлом пов’язаний незвичайний фінал оповідання. Фінал, власне, не один, а два. Перший — мажорне повідомлення про новому дні. У прекрасній картині ранкової, відроджується життя розповідь, здавалося б, отримав сюжетну завершеність, але не знайшов кінця. Інтуїтивно відчувається, що справжній фінал — в останніх трьох рядках, які письменник додає до попередніх немов би з деяким здивуванням, неохоче: «Я, на жаль, мушу додати, що в тому ж році Павла не стало. Він не потонув: він убився, впавши з коня. Шкода, славний був хлопець!» Ці останні слова повідомляють розповіді справжню художню завершеність.
Павло виявляється сполучною ланкою між відступаючим нічним мороком та наступаючим днем. Павлуша по-особливому виділено: оповідачем-мисливцем, товаришами і як би самою природою. Хлопці шанобливо реагують на репліки саме Павла, в суперечці чекають його думки. Він один з героїв, відкрито отримав оцінку оповідача: «Малий був непоказний — що й казати! — а все-таки він мені сподобався: дивився він дуже розумно і прямо, так і в голосі в нього звучала сила». В повторюваних похвалах герою (що Тургенєву мало властиво) — найвища точка порушення письменником звичайної авторської стриманості, «спрятанности» за оповідача.
Хлопчик своїми бадьорими репліками, всім виглядом і поведінкою кожен раз розвіює набігає з нічного мороку хмара страху, мужньо йому протистоїть.
Переводячи увагу з моторошнуватих історій, в які всі хлопчики частково вірять, на реальне, близьке і зрозуміле, Павло як би об’єднує собою стихії мороку і світла і демонструє торжество останнього.
Абсолютно ясно, що Павло — хлопчик неабиякий, обдарований здатністю виходити за межі звичного і безпечного.
В. С. Тургенєв прагнув до найбільшої виразності і сюжетної завершеності образу Павла. Він домагався глибокого, художньо гострого проникнення у взаємовідносинах природи і людини, використовуючи при цьому елементи фантастики і розкриваючи тему «природа і герой» згідно з народним поетичним світобаченням.