Через багато років після перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні білоруський письменник Василь Биков звертається до теми війни так як бачить витоки і причини перемоги у моральній силі російського солдата і всього народу.
Два солдата, Сотников і Рибак, з повісті Бикова “Сотников” по – різному ведуть себе в екстремальних умовах. Ось перед нами боєць, солдатів Сотників, скромний, не помітний людина, без будь-яких зовнішніх ознак героя, незвичайної особистості, колишній вчитель. Чому, будучи хворим і слабким, він пішов на відповідальне завдання? Адже однією з причин того, що вони з Рибаком опинилися в руках ворога, стала його хвороба: він не дотримав душив його кашель і цим виявив себе і здорового та сильного Рибака. Він пішов у розвідку, тому що відмовилися інші, такі ж слабкі, як і він. “Чому вони, а не я повинен йти, яке я маю право відмовлятися?” – ось думки Сотникова перед відходом у розвідку. Деякі вважають, що Сотников не мав права йти в розвідку, так як був застуджений і кашляв. Ні, мав. Воєнний і мирний час непорівнянні. Важко було всім. Громадянський обов’язок, совість і честь не дозволили Сотникову перекласти життєво небезпечне завдання на плечі інших. Сотников до останнього подиху, як справжній солдат, залишається вірним обов’язку людини і громадянина: “Що ж, треба було зібрати в собі останні сили, щоб з гідністю зустріти смерть. Інакше навіщо тоді життя? Занадто нелегко дається вона людині, щоб безтурботно ставитися до її кінця”.
Сотников хотів би померти в бою, але це стало для нього неможливо. Змучений тортурами, він залишається не зломленим. Витоками його мужності, героїзму з’явилася глибока переконаність у справедливості тієї боротьби, яку веде народ, який виховав і вскормивший його. Сотников гине фізично, але… не духовно, тому що він відмовився від зради. Перед стратою він бачить у натовпі хлопчика, зустрічається з ним поглядом і переконується, що чесно виконав свій обов’язок на Землі.
А ось про Рибака не хочеться говорити як про солдата, тому що він став на шлях зради в ім’я порятунку власного життя.
Ще про одного солдата хочеться сказати після прочитання ліричної повісті про війну “Пастух і пастушка”. Як страшно, коли двадцятирічний лейтенант змушений був вбивати фашистів, ховати товаришів. Він не рідко чув, як тріщали кістки піхотинців під гусеницями танків, тому що він воював. А помер цей солдат, саме помер, від незначної рани. Причина? Три дні кохання.
Черствим серце солдата раптом відтануло, закипіло, заговорило стихамиЕ і не змогло більше перебувати серед крові, насильства, смерті.
Неможливо навіть перерахувати всі твори, які оспівали подвиг простого солдата у Великій Вітчизняній війні. Цей подвиг Борис Васильєв в повісті “В списках не значиться”, в якій лейтенант Плужников, який не встиг навіть встати на військовий облік, став останнім захисником Брестської фортеці. Кілька місяців він чинив опір фашистам, бився до останніх своїх сил і можливостей, без їжі і води. І коли його, який осліп, котрий обріс і обідраного, полонили німці, так і тоді він веде себе з такою гідністю, що навіть вороги перед ним схилили свої голови в знак поваги до нього.
Таких героїв, відомих і не відомих, було не мало. В пам’ять про всіх загиблих героїв в містах нашої країни закладено вічні вогні, а в Москві, на могилі невідомого солдата, висічені слова: “Ім’я твоє не відомо, подвиг твій безсмертний”. Книги про війну теж пам’ятник загиблим солдатам. Зброя письменника – його перо, його книги – внесок у загальну справу боротьби за мир.