Літературознавець В. М. Акімов називав оповідання Зощенко М. “справжньою енциклопедією обивательщини, довідником по захворювань почуттів: заздрості, боязні, страху, егоїзму, корыстолюбию”.
Суворо карає в своїх оповіданнях ці вади М. Зощенка. Гарною допомогою письменнику в цій справі є гумор. Показуючи, на перший погляд, лише короткі комічні замальовки, Зощенко насправді зображує глибокі вади сучасної йому життя. Письменник зізнавався, що читацький сміх, викликаний сюжетами оповідань, його засмучує, тому що за словесним, формальним, на погляд Зощенко, гумором ховалася трагічна сутність радянської дійсності. З гіркотою сатирик говорив про те, що “сумна сторона життя стає комічної і викликає сміх замість сліз, жаху і відрази.
Ледве з’явившись у пресі, розповідь М. Зощенка “Аристократка” мав величезний успіх у читачів. Його відрізняє вдало передана інтонація побутової міщанської мови, вміння побачити і описати думки і вчинки героїв, деталі їх зовнішності, поведінки.
Іронія автора полягає вже в самій назві оповідання, оскільки поведінка героїні насправді розходиться з справжніми поняттями про аристократизм. Для героя ознаки аристократизму – це капелюшок, панчішки фильдекосовые, мопсик, золотий зуб. Між тим, наділена всім цим, його подруга демонструє аж ніяк не аристократичні манери. Прямо говорить вона водопровідникові про своє небажання продовжувати ходити по вулицях. Нагадуючи героя, що він “кавалер і у влади”, “аристократка” вимагає у нього відповідних “його положення” розваг.
Театр для обох героїв, за твердженням літературознавця В. М. Акімова, “як темний ліс”. Григорій Іванович іде в театр тільки тому, що в осередку йому видали квиток. Місце герою дісталося незавидне. Він не приховує, що вистава не викликає у нього нічого, крім нудьги. Аристократку ж у театрі, мабуть, особливо приваблює буфет, бо саме туди вона прямує з початком антракту.
В оповіданні в іронічному світлі постає не тільки сама “аристократка”, але і водопровідник Григорій Іванович, від чийого особи і ведеться оповідь. Григорій Іванович – тип самовдоволений. Потрапивши в театр, він цікавиться, чи діє там водопровід, бажаючи тим самим підкреслити власну значущість. Йому незвичні і чужі нормальні у загальному розумінні манери спілкування з жінкою. “Прийму її під руку і волочусь, що щука”,- говорить він.
Неприємне почуття народжується в душі героя, коли він бачить, як його обраниця ходить по буфету і на стійку з тістечками дивиться. Не щедрість, а з виниклої необхідності вирішує він пригостити даму, з жахом думаючи про таяться в кишені грошах. Непомірний апетит “аристократки” доводить до сказу Григорія Івановича, і в театральному буфеті вибухає скандал. Не бачить у своєму вчинку нічого поганого, водопровідник пропонує дамі з’їсти четверте тістечко, з-за якого, власне, і піднялася буря. Але вчинок героя мотивований лише тим, що тістечко сплачено. “Досить свинства з вашого боку. Які без грошей – не ездют з дамами”,- категорично заявляє “аристократка”, на що Григорій Іванович відповідає, що не в грошах щастя.
Зощенко показав в оповіданні “Аристократка” воістину анекдотичну ситуацію, але автору, спостерігає за героями, швидше не весело, а сумно.
“Сміх часто буває великим посередником у справі відмінності істини від брехні”,- писав великий критик В. Р. Бєлінський. Саме цього прагнув навчити свого читача Зощенка. В. С. Тургенєв стверджував, що “точно і сильно відтворити істину, реальність життя – є найвище щастя для літератора”. Ґрунтуючись на цих словах, можна сказати, що М. Зощенко, справді, щасливий письменник.