Комедія Гоголя “Ревізор” – твір новаторський. Вперше в російській літературі була створена п’єса, в якій на перше місце вийшов громадський, а не любовний конфлікт. В “Ревізорі” драматург викривав вади російського суспільства, сміявся над усіма своїми героями, але це був гіркий сміх, “сміх крізь сльози”.
Порочність чиновників міста N., їх страх за свої місця зробили цих людей сліпими – вони прийняли за ревізора “пустушку”, “вертопраха” Хлестакова. В кінці п’єси все, здавалося б, встає на свої місця – Хлестаков викрито, чиновники покарані. Але справжній фінал ще тільки попереду – це остання дія і знаменита німа сцена комедії.
Розбурханим звісткою про уявне ревізорі чиновникам повідомляють, що приїхав…справжній ревізор. У “запалі подій” всі вже й забули про те, що повинен адже приїхати і справжній, якщо Хлестаков – всього лише обманщик. І ось, як грім серед ясного неба, звістка: “Приїхав за іменним повелінням із Петербурга чиновник вимагає цього ж годину до себе”.
Це повідомлення буквально паралізує всіх героїв, вони кам’яніють: “Городничий посередині у вигляді стовпа, який з розпростертими руками і закинутою назад головою”, “Інші гості залишаються просто стовпами”, “Майже півтори хвилини скам’яніла група зберігає таке положення”.
Ми розуміємо, що саме в цю хвилину всі чиновники відчувають справжній жах. Той страх, який вони пережили при Хлестакове, збільшився в десятки разів ще й тому, що їм потрібно заново все переживати. І якщо до приїзду мнимого ревізора герої встигли якось підготуватися, то тут повна несподіванка перетворила чиновників в кам’яні статуї.
Посередині, як голова міста, головний “злодій і шахрай”, варто городничий. Автор вказує, що він розпростер руки і закинув голову вгору. Здається, ніби Антон Антонович запитує у неба: “За що? Чому?” Цей герой вважає себе грішним не більше, ніж інші, – адже всі живуть так, як він. Дружина і дочка Сквознік-Дмухановского кинулися до городничого, як би шукаючи в нього захисту як у глави сімейства.
В німий сцені, на мій погляд, Гоголь без допомоги реплік героїв зумів виразити їх характер, сутність кожного персонажа. Так, лагідний і боягузливий доглядач навчальних закладів Лука Лукич “загубився” “невинним чином”, а піклувальник богоугодних закладів Суниця схилив голову набік, прислухаючись до чогось. Цей хитрий людина не втрачає голову, а “прислухається” до подій, розмірковує, як йому “вийти сухим з води”. Але кумедніше всіх зі сторони виглядає суддя Ляпкін-Тяпкін. Він “з розчепіреними руками, присевший майже до землі і зробив рух губами, ніби хотів посвистать або произнесть: “Ось тобі, бабуся, і Юріїв день!”. Ми розуміємо, що суддя дуже злякався, адже і він прекрасно знає, що за ним водиться чимало гріхів.
Комічні фігури Бобчинського і Добчинського, які витріщили очі, пороззявляли роти і, здається, кинулися один одному в обійми, так і так і вклякли на півдорозі. Втім, як і всі гості. Гоголь показує нам, що у кожного з них нечиста совість і кожен з них боїться покарання.
Саме в німий сцені межі комедії розсуваються. І вона з громадської переростає в моральне, філософське. Автор нагадує про те, що рано чи пізно всім людям доведеться відповідати за свої вчинки, як чиновникам в комедії. Гоголь звертається до кожного з нас – треба жити по совісті, завжди пам’ятати про свою відповідальність перед собою, богом, людьми.
Таким чином, знаменита “німа сцена” зачіпає інтереси всіх героїв п’єси: у фіналі Гоголь виводить на сцену всіх персонажів, змушує їх протягом декількох хвилин впасти в “скам’янілість”. Цей прийом дозволяє драматургу сфокусувати увагу глядача на самій дії, сильніше відчути той жах, який пережили герої при звістці про приїзд справжнього ревізора.
Крім того, німа сцена дає можливість варіативного тлумачення фіналу комедії. Приїхав справжній ревізор, і місто чекає заслужене покарання? А може бути, хтось приїхав, асоціюється у жителів з небесною карою, якої всі бояться? А може, приїхав не ревізор, а важливий чиновник, який подорожує в супроводі жандарма? І навіть якщо приїхав справжній ревізор, може, ревізія пройде гладко і все, як завжди, закінчиться благополучно?
Прямої відповіді сам автор не дає, тому що фінал, по суті, не так вже і важливий. Важлива сама думка про неминуче покарання, про суд, про який усі знають і якого всі бояться. А може, варто жити так, щоб не боятися відповіді перед Богом?
