Життя Пушкіна в цей час все більш ускладнювалася під тиском “кам’яного” режиму Миколи І Без кінця слідують догани і всілякі заборони від Бенкендорфа: “Государ імператор зволив помітити, що Ви перебували на балі у французького посла у фраку, тимчасом як усі інші запрошені в це суспільство були в мундирах” (XIV, 61); “Поспішаю повідомити Вас, що Його Імператорська Величність не зволив задовольнити Ваше прохання про дозвіл поїхати в чужі краї, вважаючи, що це дуже засмутить Ваші грошові справи, а крім того відволіче Вас від Ваших занять” (XIV, 398, оригінал на франц.); “До крайнього мій подив, почув я, що Ви раптом вирішили поїхати в Москву, не предваря мене…” (XIV, 70); “Що стосується Вашого прохання про те, чи можете Ви поїхати в Полтаву для побачення з Миколою Раєвським, Його Величність зволив відповісти мені, що він забороняє Вам саме цю поїздку…” (XIV, 403, 404, оригінал на франц.). У проміжку між прихильно-поліцейськими повчаннями Пушкін пише: “Вибачте, генерал, вільність моїх нарікань, але заради Бога, прихильно ставитеся хоч на хвилину увійти в моє становище і оцінити, наскільки воно обтяжливо. Воно до такої міри хитливо, що я щохвилини відчуваю себе напередодні нещастя, якого не можу ні передбачити, ні уникнути” (XIV, 403, оригінал на франц.).
Те, про що не думає Дон Гуан, добре знає його автор.
Складні почуття переживає Пушкін у зв’язку з майбутнім одруженням, яка приваблює і лякає. Скоро вийде “Борис Годунов”, і виявиться нерозуміння сучасниками зрілого творчості поета. Почнуться наклеп і цькування, батьківське піклування царя подвоїти і потроїти, і в кінці кінців Пушкіну доведеться вибирати між капітуляцією і пістолетом Дантеса. Саме в 1830 р. Пушкін особливо сильно відчув ту непереборну перешкоду, якою він як би кинув виклик творчістю болдинської осені. Кругом заборони та карантини, але в поезії – “таємна свобода” і розкутість.
Непорушні зовнішні обставини і сила протистояти їм творчо і особистісно – ось що різноманітно втілилося в творах кінця року взагалі і в “Кам’яному гості” зокрема.
Ліризм п’єси полягає і в тому, що заголовок, причому пов’язане саме з пушкінським сюжетом, притягує багато віршів Пушкіна, часом навіть ранні. Так, у посланні 1817 р. “До молодої вдови” юний поет пише: В 1826 – 1830 рр. російська суспільна думка гаряче обговорювала у журналах “Московський телеграф”, “Вісник Європи”, “Московський вісник”, “Атеней” та інших питання про рушійні сили історії, про свободу і несвободу волі, про випадковості і необхідності, про взаємини особистості і суспільства. Розгром декабристів, безсумнівно, лежав в основі цих теоретичних інтересів, та й самі декабристи до 1825 р. не були чужі подібної проблематики (К.
Рилєєв, А. Бестужев, М. Муравйов та ін). Легенда про Дон Жуана вбирала з неї дуже багато. У 1834 р. в “Телескопі” з’явилася навіть оглядова стаття, що стосується деяких інтерпретацій образу Дон Жуана (57)*.
Звертаючись до легендою, Пушкін не тільки висловлював себе в особистому та соціальному плані, але і прагнув художньо втілити філософсько-психологічні питання, що цікавлять його сучасників.
Проблеми індивідуалізму чітко були видні до 1830 р. в Європі і Росії. Це общеромантическая проблематика, корені якої йдуть до епохи Відродження, що і могло оживити інтерес до образів Дон Жуана, Фауста і т. п. В соціальному аспекті Дон Гуан, звичайно, підриває скам’янілі моральні догми. В цьому його доблесть і суспільна значущість.
Але “звільнена” особистість Дон Гуана і його життєвих прототипів, як у часи Відродження, так і на початку XIX ст., виявляла ознаки кризового стану. Уявна повнота життя все частіше підмінялася эгоцентрическим эпикуреизмом. Любов до любові у Дон Гуана, зведена в абсолют, підім’яла під себе інші можливості героя. Зовнішні обставини провокують при цьому задатки і пригнічують інші.
Особистість спотворюється, і її індивідуалізм, доведений до межі, проявляє саморуйнівні дії.
Все це, в кінцевому рахунку, зводилося до питання про свободу і необхідність, особливо займав Пушкіна в останній період його творчості. Писали про це і сучасники. Так, сюжет однієї з пізніх балад Ст. А. Жуковского “Лицар Роллон” (1832) дозволяє розгледіти крізь пелену релігійної проблематики питання про свободу особистості.
Рішення Жуковського безотрадно. Безотрадно в цьому ж сенсі ліричний світобачення Е. А. Баратинським. Перший рядок вірша “До чого невільникові мріяння свободи…” (1833) досить все пояснює. Свобода і необхідність – у центрі творчості М. Ю. Лермонтова, герої якого (Арбенін, Демон, Печорін та ін) завжди протестанти. Трагічна лірика Тютчева в цей час і пізніше – також у колі цієї проблематики (найбільш гостре рішення у пізньому вірші “Два голоси”).
У вирішенні питання про свободу і необхідність для Дон Гуана – до чого зводиться найбільш загальна проблематика п’єси – фінал з Командором дає лише бічне освітлення. У прямій логіці пушкінського сюжету легендарної розв’язки могло і не бути, про що писав ще В. Р. Бєлінський (58)*. Так, у сучасній п’єсою Макса Фріша “Дон Жуан, або Любов до геометрії” явище Командора – всього лише хитра інсценування, придумана героєм, щоб вислизнути від відповідальності, але все ж призвела до його покарання (або виправлення?): Дон Жуан одружується і чекає дитину. У Пушкіна Командор прийшов тому, що Дон Гуан занісся у своїй нестримності, але необхідність тут змішана з випадковістю.
Покарання героя в ньому самому, і гине він передусім “від себе”. Тому осмислення пушкінського фіналу двояко. Жорстока надмірність покарання, здійсненого Командором, викликає героїчну надмірність протесту Дон Гуана.
Загибель не тільки “знижує” героя, але і підносить своїй виключній картинністю.
“Трикутник” “Кам’яного гостя”, як видно, займав Пушкіна ще задовго до п’єси, але тоді тема вирішувалася прямо протилежно. Вірш повно безхмарною радості, безумовного права на земне щастя, невіри в привиди минулого. Юність нехтує владою зовнішнього світу.
У 1830 р. Пушкін вже знає, що минуле повертається, висить мертвим вантажем і вимагає розплати (справи про “Андрія Шеньє”, “Гавриилиаде” тощо). В колі “Кам’яного гостя” можна прочитати також “Передчуття”, “Спогад” (обидва – 1828), “Заклинання”, “Для берегів вітчизни дальньої”, “Мадонна” (всі – 1830).
Можливі і більш інтимні паралелі з листами Пушкіна. За словами Е. А. Маймина, “листування служила для Пушкіна школою майстерності, сферою художнього досвіду, джерелом стильових заготовок”. Збереглися два чорнових начерку листів, звернених поетом до Кароліні Собаньской на початку 1830 р. Обидва вони, з одного боку, характеризують пушкінську манеру писати жінкам, які йому подобалися, а з іншого – як показали Т. Р. Цявловская і А. А. Ахматова – є стильовими парафразами на теми восьмий глави “Євгенія Онєгіна” і “Кам’яного гостя”.
Якщо вірно, що поет персоніфікував свої риси відразу в Моцарта і Сальєрі, то тут він виявляє властивості і нестримно завзятого Дон Гуана, і похмурого резонера – Дон Карлоса. Ось кілька паралельних уривків:
* “…А Ви, тим часом, як і раніше прекрасні… Але ви увянете; ця краса коли-небудь (?) покотиться вниз, як лавина. Ваша душа деякий час ще протримається серед стількох опалого принад” (XIV, 400 – 401, оригінал на франц.).
Таким чином, назва п’єси, опосередковане сюжетними епізодами, тісно пов’язується з духовною сферою її автора. У назві перетинаються внетекстовые і внутритекстовые плани, історико-соціальні та лірико-психологічні лінії. Воно символізує, згущує, фокусує надзвичайно драматичний сенс, затьмарюючи потім самі витончені і безтурботні сцени.
Асоціації назви дають можливість объектированному образу Дон Гуана сильніше відсвічувати суб’єктивно-ліричними барвами.