Зростаюче в суспільстві невдоволення і очікування рішучих змін викликали посилення романтичних тенденцій у літературі. Особливо яскраво ці тенденції відбилися у творчості молодого Горького, в таких оповіданнях, як “Челкаш”, “Стара Ізергіль”, “Макар Чудра”, у революційних піснях. Герої цих оповідань люди “з сонцем у крові”, сильні, горді, красиві. Ці герої мрія Горького. Такий герой повинен був “посилити волю людини до життя, порушити в ньому заколот проти дійсності, проти всякого гніту її”. Центральним образом романтичних творів Горького раннього періоду є образ героїчної людини, готового до самовідданого подвигу в ім’я блага народу. Величезне значення у розкритті цього образу має оповідання “Стара Ізергіль”, написаний в 1895 році. В образ Данко Горький вклав гуманістичну ідею про людину, яка всі сили віддає служінню народу. Данко “молодий красень”, сміливий і рішучий. Щоб вивести свій народ до світла і щастя, Данко приносить в жертву самого себе. Він любить людей. І ось його молоде і гаряче серце спалахнуло вогнем бажання врятувати їх, вивести їх з мороку.
“Що зроблю я для людей!?” сильніше грому крикнув Данко. І раптом він руками розірвав собі груди і вирвав з неї своє серце і високо підняв його над головою”. Висвітлюючи шлях людям яскравим світлом свого палаючого серця Данко сміливо повів їх вперед. І темрява була переможена. “Кинув погляд поперед себе на широчінь степу гордий сміливець Данко, кинув він радісний погляд на вільну землю і засміявся гордо. А потім впав і помер”. Помирає Данко, гасне його сміливе серце, але образ юного героя живий, як образ героя-визволителя. “У житті завжди є місце подвигам”, говорить стара Ізергіль. Ідею подвигу, піднесеного і облагораживающего, Горький вклав у свою знамениту “Пісню про Сокола”, написану в 1895 році.
Сокіл уособлення борця за народне щастя: “Про, якщо б у небо хоч раз піднятися. Ворога притиснув би я… до ран моїх грудей і… захлинувся б моєї він кров’ю! Про щастя битви. “Соколу притаманні презирство до смерті, хоробрість, ненависть до ворога. В образі Сокола Гіркий оспівує “божевілля хоробрих”. “Божевілля, хоробрість ось мудрість життя! Про сміливий Сокіл. В бою з ворогами минув ти кров’ю. Але буде час-і краплі крові твоєї гарячої, як іскри, спалахнуть в мороці життя і багато сміливих сердець запалять божевільної жагою свободи, світла!”
У 1901 році Горький написав “Пісню про Буревісника”, у якій з надзвичайною силою висловив своє передчуття наростаючої революції. Гіркий оспівував близьку, безсумнівну революційну бурю: “Буря! Скоро гряне буря! Це сміливий Буревісник гордо майорить між блискавок над ревучим гнівно морем, то кричить пророк перемоги: “Хай сильніше гряне буря!”. Буревісник втілення героїзму. Він протиставлений дурному пінгвіна, і гагарам, і чайкам, які стогнуть і метушаться перед бурею: “Тільки гордий Буревісник майорить сміливо і вільно над ревучим гнівно морем”. Журнал “Життя”, в якому була надрукована ця пісня, був закритий.
Сучасник Горького А. Богданович писав: “Від більшості нарисів р. Горького віє цим вільним диханням степу і моря, відчувається бадьорий настрій, щось незалежне і горде, ніж вони різко відрізняються від нарисів інших авторів, що стосуються того ж світу бідності та знедоленості”.
Роман “Мати” твір, створений на рубежі двох століть, у нелегкий і бурхливий час, стрімко несучі все старе і дає життя новим ідеям, новим суспільним течіям, які опановували умами і серцями. Процес корінної ломки суспільного світогляду, що розгорнувся в російському суспільстві в даний період, відома боротьба між новими матеріалістичними і ідеалістичними філософськими течіями, що виникли на рубежі 19-20 століть, все це не могла не знайти відображення в літературних творах цієї епохи. Творчість Горького не є тут винятком. Воно явило собою відгук на події часу, коли змінювалося саме поняття героїчного, коли протест проти існуючого ладу став справою кожної розсудливої людини. Зовсім інше питання, в яких формах цей протест виражався. Не можна забувати, що разночинский період визвольного руху в Росії змінився в цей час пролетарським, развивавшимся переважно під впливом теорії марксизму, яка, як відомо, має досить істотні витрати.
Роман “Мати” виявляє абсолютно чітку позицію автора по відношенню до суспільних перетворень; твір пройнятий пафосом боротьби за перебудову життя, що тривалий час давало привід для досить однобічної оцінки його в рамках радянської ідеології. За “героїчною боротьбою нового покоління революціонерів” не помічали або не хотіли помічати живих людей, з їх внутрішніми протиріччями, стражданнями, моральними шуканнями. А адже саме внутрішній духовний світ людини цікавив найбільших російських письменників, твори яких визнані класикою світової літератури. Однобічний підхід до даного твору, нав’язаний комуністичною ідеологією, безсумнівно, не може задовольнити людину, яка вважає себе справжнім знавцем і цінителем літератури.
Ймовірно, більш доцільно буде розглядати цей твір, досліджуючи духовний світ героїв. Так, кращі почуття, що виникають у серцях, кличуть людей на службу високої і світлої ідеї. Але коли ця ідея затуляє собою все інше, поневолюючи людини, вона глушить в його душі ті самі почуття, які спонукали його до служіння їй.
Цей трагічний парадокс. І виразніше всього проявляється він в образі Павла Власова, який розглядався до недавнього часу як беззастережно позитивний. Але саме в ньому проявляється сильніше всього “одержимість ідеєю”, саме тут це явище набуває найбільш руйнівні форми. Прагнення до своєї високої мети, переростаючи в фанатизм, пригнічує в душі його такі вічні людські почуття, як синівська любов, любов до дому, до жінки. Жорстоко, не по-синівськи, каже він матері, що приречений померти за свою ідею, не хоче слухати її перед демонстрацією.
Образ Павла це образ людини, що робить, хоча і не зі злого наміру, нещасними всіх тих, кому він дорогий.
Особливо це видно з історії його любові. У житті перед ним постійно виникає вибір між ідеєю і живою душею. І він вибирає ідею… Тому образ Павла Власова трагічний. У душі цієї людини стався розлад між самими глибокими, кореневими, життєвими основами та ідеєю, метою, поставленою ним самим.
Героєм, який несе в собі духовне начало, в кого сильні найкращі людські почуття, є, безсумнівно, Нилівна. Могутня сила її материнської любові утримує Павла від повного занурення у фанатическое божевілля.
Саме в образі матері найбільш органічно поєдналися віра у високу мету з багатим духовним світом. Тут, безумовно, необхідно відзначити глибоку і міцний зв’язок Нилівни з народом, що завжди в російській літературі оцінювалося як багатство душі людини, його близькість до джерел, коріння національної культури. Ідея окрилює Ниловну, дає їй піднятися, знайти віру в себе, але не переростає в її свідомості в ціль для фанатичного служіння. Цього не відбувається, ймовірно, тому, що зв’язок Нилівни з народними корінням дуже міцна. Очевидно, саме цей зв’язок визначає внутрішню стійкість людини. Зауважимо, що Андрій Знахідка, соратник Павла, набагато глибше його в духовному плані. Цей образ також близький до народу, про це говорить його відношення до Ниловне: ніжність, турбота, ласка. У Павла цього немає. Автор показує, наскільки небезпечно для людини віддалятися від народних коренів, коли втрачаються всі істинні духовні цінності. Назва роману обрана письменником не випадково. Адже саме мати “вічний образ” є вірним, людяним, щирим, щирим чином.