Як розуміють щастя герої роману Тургенєва “Дворянське гніздо”

Твори Івана Сергійовича Тургенєва 50-х років ХІХ століття мали величезне моральне значення для російського суспільства. Потрібно було зберегти і пронести “душу живу” крізь довгі роки розбещуючого людини “рабського суспільства”, і не тільки пронести, але і будити цю душу в інших і словом, і прагненням до краси, істини та добра. Своєрідно вирішується письменником ця проблема і в романі “Дворянське гніздо”. Герої твору постійно перебувають у пошуках щастя, питання лише в тому, що кожна людина розуміє це слово по-своєму.

Для розкриття теми я розгляну три головні образи роману: Лізу Калитину, Федора Лаврецкого і його дружину Варвару Павлівну.

Ліза… Подібно пушкінської Тетяні, вона – “російська душею”. З навколишнього середовища виділяє надзвичайна моральна чуйність. Ліза знає, як багато горя людям заподіяв її батько і вважає себе зобов’язаною “все це відмолити”. Її незвичайна порядність, совісність викликають симпатію до дівчини. За словами Писарєва, Ліза Калітіна – “одна з самих чарівних жіночих особистостей, коли-небудь створених Тургенєвим”. І це дійсно так.
Але чи щаслива вона? Немає. Щастя для Лізи – любити і бути коханою. Але так склалися обставини не дають їй бути щасливою в її розумінні. Ліза настільки чиста душею, що навіть думки не допускає про можливе розлучення Лаврецкого з дружиною. Не можна побудувати своє щастя на нещасті інших. А розлучення – це гріх, який тягне за собою кару Божу. Щастя для людини полягає в повній реалізації своїх надій і мрій, і якщо це відбувається частково, він все одно відчуває його неповноцінність.
Ліза прагне до життя: до музики, до прекрасного, до любові, до Бога. Тому їй нелегко дається відмова від особистого щастя, від любові, що переповнює її серце. Але і відхід в монастир не дає Лізі ні забуття, ні спокою, ні, тим більше щастя. Тургенєв показує це в сцені останньої зустрічі Лізи і Лаврецкого в монастирі: її серце встрепенулось йому назустріч. Але такою цільною натурою, як Ліза, не могло бути достатньо або тільки “жіночого щастя”, або тільки “Божої любові”. Щастя для неї можливо лише тоді, коли воно повне.

Розуміння щастя Федором Івановичем Лаврецким спочатку схоже з Лизиным, тому в романі вони – дві споріднені душі. Він намагається знайти своє щастя в родині, але розчаровується в дружині: не така жінка потрібна йому для сімейного благополуччя. Так, герой почав працювати, став непоганим господарем, русофілом, патріотом… Але й цього йому мало. Де ж воно, це “повне щастя”? Лаврецкому потрібно, щоб, коли він приходив додому, його зустрічала дружина і купа дітлахів, щоб кохана створювала затишок у домі, щоб можна було посидіти в тихому сімейному колі біля каміна ввечері, щоб його розуміли і підтримували у всіх починаннях… Здавалося б, такі незначні деталі, але вони необхідні не тільки для Лаврецкого, але й для кожної людини. Якщо немає “надійного тилу”, тоді навіщо все інше.
Для Федора Івановича немає щастя в цьому світі, він навчився не робити трагедій з “подарунків”, які підносить йому життя: не всім же бути щасливими! Але тут герой помиляється: за щастя треба боротися, а Лаврецький – пасивний, безвладний. Такі люди завжди мріють, але не прагнуть до здійснення своїх надій.

Зовсім інший характер і розуміння щастя у дружини Федора Івановича. Для Варвари Павлівни щастя полягає не в гармонії моральної самосвідомості, а в матеріальній вигоді. Вона і вийшла заміж за розрахунком і поступово “приручила” Лаврецкого, поступово підпорядковуючи його своїм бажанням. Сенс її життя – в непомірному кругообігу насолод, Варвара Павлівна намагається надолужити час, упущений у бідній і убогою юності.
Ця жінка поспішає “зірвати квіти задоволення”, забуваючи про основне призначення жінки – створення сім’ї, виховання дітей. На словах вона любить свою дочку Пеклі, але фактично використовує її, дбаючи лише про власне благо. У цьому героїня протилежна Лаврецкому і Лізи Калитиной. Так, ми засуджуємо її: вона аморальна і цинічна. Але Варвара Павлівна по-своєму щаслива. Це її життя, і вона вправі будувати її так, як їй хочеться. А Варвара Павлівна бачить своє щастя саме в цьому.
Також не варто забувати, що Лаврецька – практично єдина людина в романі, який зумів досягти особистого благополуччя: вона живе в гармонії з собою. Може бути, тоді, в пошуках щастя, варто піти по шляху Варвари Павлівни?

Це, звичайно, дуже складне питання. Тургенєв у своєму творі показує, що особисте щастя невіддільне від щастя оточуючих нас людей. Потрібно жити в гармонії з самим собою і з суспільством, і з Богом.

Таким чином, герої роману “Дворянське гніздо” розуміє щастя по-різному. Може бути, тому у них такі різні долі: вони перетинаються, але ніколи не зіллються воєдино. А це й неможливо: занадто по-різному в них уявлення про щастя, яке дається пізнати лише небагатьом з нас.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь