Вибір професії – це важливо. Адже це твоя майбутня робота, робота. І якою вона буде (не лише в матеріальному плані), залежить від того, правильно ти изберешь свою стежину чи ні.
Я хочу стати юристом. Не знаю, як складеться моя подальша доля – чи зможу вступити до юридичної академії. Але прагнути буду. Так як у мене є друг Антон, котрий тричі складав іспити, i йому нарешті пощастило – він став студентом Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого. Зараз навчається на адвоката.
Вибір Антона і приклад – це не єдине, що вплинуло на моє рішення у виборі професії. Ще – повість І. Франка “Перехресні стежки”. Дуже люблю цей твір. Коли прочитав, зрозумів: це – моє. Я теж хочу займатись юриспруденцією, вивчати i знати закони, роз’яснювати їх і допомагати людям. Тобто моя мета – бути освіченою людиною, мати престижну і корисну роботу. Звичайно ж – і нормальну зарплату, якої б вистачило на життя: сьогодні це питання особливо гостро стоїть перед випускниками. Тому говорити вголос про зарплату ще в школі вважаю правильним – не кожного батьки можуть утримувати до старості. Я живу з мамою і хочу бути допомогою їй на старість. І вже не маю сумнівів – я буду адвокатом. Як Євгеній Рафалович у “Перехресних стежках”.
Заробітна плата – не самоціль. Адже для мене важливо, чим зайнятись.. Іван Франко наче відповів на мої питання, підказав, куди йти, де прикласти свої сили і знання. “Ах, як багато праці потрібно!” – цим коротким реченням Євгенія Рафаловича письменник визначив мій вибір професії.
Справді, як багато треба працювати, щоб сьогоднішня наша Україна випросталася на повен зріст, то забула про бідність, вийшла з економічної кризи.
А люди наші, прекрасні наші люди, теж заслуговують на кращу долю. Мені здається, що самоосвіту в галузі права можуть допомогти багатьом стати на ноги, розібратися і визначитися, як жити далі. Не хочеться бачити свій народ темним і безграмотним, як це було в повісті Франка. Згадаймо епізод, коли Євген зустрічає на лісовій дорозі старого селянина, який забрів у ліс. “Хто вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?” – ці слова Рафаловича беру собі за життєве кредо. Допомагати людям, бути їм корисним, отримувати гроші як матеріальну оцінку моєї роботи і (головне!) людську вдячність як плату за чесно виконану обов’язок – ось що я хочу. Моральне задоволення від щоденної праці – це найвища зарплата, котра не вимірюється грошовими одиницями.
Євгенія Рафаловича любили селяни – до нього йшли, його питали, його слухали, йому вірили.
Маю надію теж стати таким адвокатом.