“Я прийшов не судити світ, але врятувати світ”

Зображення Ісуса Христа в російській літературі аж до ХХ століття практично відсутня. Відчуваючи трепетне, побожне ставлення до Бога, яке закладалося з дитинства релігійним вихованням, письменники довгий час не вирішувалися втілювати його образ на папері. Першим, хто ввів сюжет Христа в літературний твір, був Ф. М. Достоєвський, з його сном Альоші Карамазова. Традиція ця у початку ХХ століття була якоюсь мірою продовжено Л. Андрєєвим і Д. Мережковським.
ХХ століття, з його великою кількістю і різноманітністю літературних течій і жанрів, досить багатий на зображення Христа в якості мотиву або сюжету творів. Це і “Майстер і Маргарита” Булгакова, “Закон вічності” Думбадзе, і “Факультет непотрібних речей” Домбровського, і “Плаха” Айтматова, і “Замах на міражі” Тендрякова. Отже, сьогодні ми спостерігаємо підвищену увагу письменників до напівлегендарної особистості Христа. Чим це викликано? У світі хаосу, в умовах переоцінки духовних цінностей образ Ісуса знову стає вищим моральним ідеалом для людини і людства, вказує шлях до добра, любові, милосердя. Використання в художніх творах євангельських сюжетів мотивується також пошуками нових засобів художнього узагальнення. Зупинимося докладніше на образі Христа у Булгакова і Домбровського.
У булгаковському “Майстрі і Маргариті”

Євангельський сюжет про Ієшуа і Пілата введено не тільки з причини його асоціативного зв’язку з багатьма проблемами твору, він являє собою як би роман у романі, є його своєрідним ідейним центром. Булгаков по-своєму розповідає легенду про Христа. Його герой дивно відчутний, життєвий. Це звичайний смертний чоловік, по-дитячому довірливий, простодушний, наївний, але разом з тим мудрий і проникливий. Він слабкий фізично, але сильний духовно, він як би є втіленням кращих людських якостей. Ні побої, ні покарання не можуть змусити його змінити своїм принципам. Він вражає своїм милосердям: він шкодує свого суддю Пілата, який страждає хворобою; вмираючий на єрусалимському сонці, просить у стражника дати попити розп’ятого поруч з ним розбійника.
Євангелістський сюжет звернений також і до подій нашої вітчизняної історії; письменника турбують питання: що є істина – дотримання державним інтересам або орієнтація на загальнолюдські цінності? Як з’являються відступники, зрадники? Діалоги Ієшуа і Понтія Пілата проектуються на атмосферу деяких країн Європи, в тому числі і нашої, 30-х років ХХ століття, коли особистість нещадно обмежувалася державою. Це породжувало загальне недовіру, підозрілість, страх, лукавство. Автор показує різні сторони людської вульгарності, морального розкладання, висміює тих, хто відхиляється від добра, втратив віру у високий ідеал, став служити не Богові, а дияволу. Моральне відступництво Понтія Пілата свідчить про те, що в умовах будь-якого тоталітарного режиму навіть найсильніша людина може вижити, досягти успіху, керуючись лише державними орієнтирами. Але булгаковський герой не просто боягуз або відступник. Він обвинувач і жертва. Наказавши таємно ліквідувати зрадника Іуду, він мстить не тільки за Ієшуа, але і за себе, так як і сам може постраждати із-за доносу.
Тема відступництва і зради, суду та слідства, свідків позивача складає головний пафос книги Ю. Домбровського “Факультет непотрібних речей”. У його романі вона отримує всебічну розробку. Автор детально описує систему “обробки “, ломки людини, перетворення його в табірний пил. Щоб досягти величезної сили художнього узагальнення, він співвідносить час правління Антихриста (Сталіна) з християнським літочисленням. Христос і Антихрист як символи гуманного й антигуманного в людях і в суспільстві складають два лейтмотиви роману. У Домбровського немає самостійного євангельського пласта. Оповідання про Христа органічно вплітається в основну дію в розмови і суперечки героїв. Особливо багато в романі прямих перекличок 30-х років XX століття з часом виникнення християнства. Власні страждання, які пережив автор у сталінських катівнях, допомогли йому психологічно достовірно передати страждання головного героя Зибіна і внутрішній стан самого Христа (в поданні колишнього попа Куторги, що є своєрідним двійником письменника в розумінні місії Ісуса). Сутність подвигу Ісуса в романі пояснюється необхідністю відновлення віри в людину.
Роман Ю. Домбровського, незважаючи на весь його трагічний колорит, не залишає почуття безнадійності. Не багатьом складовим колір нашої нації вдалося вижити в умовах тоталітарного преса. Але ті, хто вижив (головний герой роману був в їх числі), зберегли віру у високі гуманні початку і тим самим врятували світ, бо, як сказано в Біблії (в романі цитується це вислів): “Вбив єдину душу губить весь світ, а врятував невинного врятує все людство”. Повторюючи подвиг Христа, кращі люди врятували людство.
Повернення до Христа як морального ідеалу зовсім не означає прагнення письменників догодити відродженню релігійній свідомості багатьох наших сучасників. Воно обумовлено, насамперед, ідеєю порятунку, оновлення нашого світу, позбавленого “імені святого”, трагедію якого предощущал ще на початку революції А. Блок в поемі “Дванадцять”.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: