Леонід Андрєєв – дуже своєрідний письменник. Кожного, хто вперше бере в руки книги з його повістями та оповіданнями, з перших сторінок вражає надзвичайно оригінальний талант письменника.
Однією з головних і характерних рис творчості Л. Андрєєва є увага до внутрішнього світу людини. Однак і тут він відрізняється від своїх попередників. У нього душа людини – це зовсім не прекрасний світ, де панують гуманізм та любов до ближнього, а страшна прірва, де живуть злі, не підвладні нікому сили. Внутрішній світ людини настільки страшна, що йому знадобилися два символи, щоб показати його.
Безсумнівно, ці символи – стіна і безодня, які з’являються в багатьох його творах, наприклад в однойменному оповіданні “Стіна”.
Іншою визначальною темою у творчості цього письменника є тема самотності людини. Згідно зі світоглядом цього письменника, у сучасному суспільстві людина приречена на самотнє існування, внаслідок якого особистість поступово деградує. Ця тема знайшла найбільш яскраве
Герої Андрєєва – це живі алегорії, вони поєднують у собі всі можливі і неможливі негативні риси як фізичного, так і морального характеру. Каліка Трифон з оповідання “Життя Василя Фівейського” огидний і мерзенна як зовні, так і внутрішньо.
Він плазує перед оточуючими, як змія, і здатний навіть на вбивство. Юда Іскаріот з однойменного оповідання, навпаки, вражає читача тим, що так дивно поєднує в собі фізичне каліцтво, тонку, вразливу душу і хитрий розум, здатний на зраду. Цей образ взагалі вважається одним з найбільш суперечливих, складних і незвичайних.
Письменник по-своєму трактує євангельські події, роблячи образ Іуди більш складним і неоднозначним. У Андрєєва Іуда Іскаріот є подвійним: формально він зрадник, по суті – єдиний відданий Ісусу людина. Андрєєв об’єднує Юду та Ісуса як шукають шляхи вдосконалення людства.
Юда розкривається повно, постає людиною, що шукає справедливості, спраглим любові, він претендує на роль першого учня Христа. Юда не вірить у добре начало в людях, і це невіра штовхає його на експеримент. Юда прийшов до Христа, щоб перевірити наскільки усерозуміючий, всевидючий спаситель здатний запобігти зло.
Він до останньої хвилини сподівається, що люди зрозуміють, що вони творять, одні – дією, а інші – бездіяльністю, але дива не відбувається.
Ісус споглядальний, його учні слабкі, йдуть від свого вчителя, хоча клялися в любові, влаштовували змагання. Петро відрікся від Христа, і саме Юда виступає суддею учнів, картаючи їх в слабодушии, лицемірстві. На доказ своєї любові і рівності з Ісусом, Юда сам себе карає. І цей акт піднімає його в очах читача, змушує прийняти за істину його останні слова.
Завершуючи розповідь словом “зрадник”, Андрєєв висловлює не свою власну точку зору з приводу Іуди, а усталену думку про нього, яке зовсім не є абсолютною істиною. До такого висновку приходить читач, ознайомившись з думками, переживаннями Іуди, маючи можливість перенести їх на його долю.