“Ходіння за три моря” тверського купця Панаса Нікітіна

Нікітін Панас Микитович народився близько 1474 року, мандрівник, тверський купець, перший європеєць, який відвідав Індію з науковими цілями, за двадцять п’ять років до відкриття торгового шляху іспанцем Васко Де Гаммо. Вкрай убогі відомості про справжніх цілях подорожі Афанасія Нікітіна в 1960-х роках у бік трьох морів: Каспійського, Аравійського і Чорного, далеко на схід, куди не добирався до цього жоден європеєць.

Точна дата початку подорожі також не відома. У 19 в. І. в. Срезневський датував його 1466-1472, сучасні російські історики (В. Б. Перхавко, Л. С. Семенов) вважають точну дату 1468-1474. Згідно з їх даними, караван з кількох судів, який об’єднав російських торговців, вирушив з Твері по Волзі влітку 1468. Бувалий купець Нікітін до цього не раз відвідував далекі країни – Візантію, Молдову, Литву, Крим – і благополучно повертався додому з заморським крамом.

Ця подорож також почалося гладко: Афанасій отримав грамоту від Великого князя Тверського Михайла Борисовича, збираючись розгорнути широку торгівлю в районі сучасної Астрахані (деяким історикам це повідомлення дало підставу бачити в тверському купця таємного дипломата, лазутчика тверського князя, проте документальних підтверджень немає).

У Нижньому Новгороді Нікітін мав в цілях безпеки приєднатися до російського посольства Василя Папу, але той вже пішов на південь, і торговий караван його не застав.

Дочекавшись повернення з Москви татарського посла Ширвана Хасан-бека, Нікітін з ним і з іншими купцями відправився в шлях на два тижні пізніше наміченого. Під самою Астраханню караван з посольського і купецьких судів пограбували місцеві розбійники – астраханські татари, не посчитавшись, що на одному з кораблів плив “свій” і до того ж посол. Вони відняли у купців весь товар, куплений в кредит, повернення на Русь без товару і без грошей загрожувало борговою ямою.

Товариші Афанасія і він сам, за його словами,

“заплакавши, так разошлися коі куди: у кого що є на Русі, і той пішов на Русь; а кою має, а той пішов, куди його очі понесли”.

Бажання поправити справи з допомогою посередницької торгівлі погнало Нікітіна далі на південь. Через Дербент і Баку він потрапив в Персію, перетнув її від Чапакура на південному узбережжі Каспію до Ормуза на березі Перської затоки і Індійського океану до 1471 році доплив до Індії. Там він провів цілих три роки, відвідавши Бідар, Джункар, Чаул, Дабхол та інші міста. Грошей він не нажив, але збагатився неизгладимыми враженнями.

На зворотному шляху в 1474 Нікітіну довелося побувати на узбережжі Східної Африки, в “землі Ефіопської”, дійти до Трапезунда, потім опинитися в Аравії. Через Іран і Туреччину він дістався до Чорного моря. Прибувши в Кафу (Феодосія, Крим) в листопаді, Нікітін не ризикнув вирушати далі в рідну Твер, вирішивши дочекатися весняного купецького каравану. Здоров’я його було підірване тривалою подорожжю. Можливо, в Індії він придбав якесь хронічне захворювання.

У Кафі Афанасій Нікітін, мабуть, познайомився і близько зійшовся з багатими московськими “гостями” (купцями): Степаном Васильєвим і Григорієм Жуком.

Коли їх об’єднаний караван рушив у дорогу (швидше за все, в березні 1475), в Криму було тепло, але в міру просування на північ погода ставала все холодніше. Підірване здоров’я А. Нікітіна дало про себе знати, і він несподівано помер.

Місцем його поховання умовно вважається Смоленськ.
Бажаючи розповісти іншим те, що побачив сам, А. Нікітін вів шляхові записки, яким надав літературну форму і дав заголовок Хоженіе за три моря.

Судячи по ним, він уважно вивчав життя, побут і заняття народів Персії та Індії, звернув увагу на державний устрій, управління, релігію (описав поклоніння Будді в священному місті Парвате), розповів про алмазних копальнях, торгівлі, озброєнні, згадав екзотичних тварин, змій і мавп, таємничу птицю “гукук”, нібито передвіщала смерть і ін. Його записки свідчать про широту кругозору автора, дружньому ставленні до чужих народів та звичаїв тих країн, де він побував. Діяльний, енергійний купець і мандрівник не тільки шукав товари, потрібні російській землі, але і уважно спостерігав і точно описував побут і звичаї.

Жваво і цікаво описав він і природу екзотичній Індії.

Однак як купець, Нікітін був розчарований результатами подорожі: “Мене обдурили пси-бусурмани: вони говорили про безліч товарів, але виявилося, що нічого немає для нашої землі… Дешевий перець і фарба. Деякі возять товар морем, інші ж не платять за нього мит, але нам вони не дадуть [нічого] провезти без мита. А мито велика, так і розбійників на морі багато”.

Нудьгувати по рідній землі, почував себе незатишно в чужих краях, А. Нікітін щиро закликав захоплюватися “землею Руською”: “Руську землю Бог хай збереже!

На цьому світі немає країни, подібної їй. І хоча вельможі руської землі не справедливі, нехай так влаштується Руська земля і буде в ній [доволі] справедливості!”

На відміну від ряду європейських мандрівників того часу (Нікола де Конті та ін), які взяли на Сході магометанство, Нікітін до кінця був вірний християнства (“не залишив своєї віри на Русі”), всі моральні оцінки вдачам і звичаям давав, спираючись на категорії православної моралі, залишаючись в той же час веротерпимым.

Хоженіе А. Нікітіна свідчить про начитаності автора, володіння їм діловою російською мовою і в той же час дуже чутливої до чужих мов. Він навів у своїх записках багато місцевих – перських, арабських і тюркських слів і виразів, дав їм російське тлумачення.

Хоженіе, доставлене ким-то в 1478 до Москви дяка великого князя Василя Мамыреву уже після смерті їх автора, незабаром були включені в літописний звід 1488, в свою чергу увійшов в Софійську Другу і Львівську літопису. Хоженіе перекладено на багато мов світу. Його автору в Твері в 1955 був поставлений пам’ятник на березі Волги, на тому місці, звідки він вирушив “за три моря”.

Пам’ятник був встановлений на круглому майданчику у вигляді човна, носова частина якої прикрашена головою коня.
У 2003 пам’ятник був відкритий і в Західній Індії. Семиметрова кам’яна стела, облицьовані чорним гранітом, по чотирьох сторонах якої золотом викарбувані написи російською, хінді, маратхі і англійською мовами, спроектована молодим індійським архітектором Судипом Матрой і побудована на місцеві пожертви при фінансовому участю адміністрацій Тверській області та міста Твер.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: