Характеристика Печоріна в романі «Герой нашого часу» Лермонтова, твір про характер героя

План

  • Чому Печорін – «герой нашого часу»
  • Характеристика Печоріна
  • Вчинки
  • Зовнішність
  • Риси характеру
  • Ставлення до любові
  • Ставлення до смерті
  • Моє ставлення до Печорину

Чому Печорін – «герой нашого часу»

Роман «Герой нашого часу» був написаний Михайлом Лермонтовим в 30-х роках XIX століття. Це був час миколаївської реакції, що настала після придушення повстання декабристів в 1825 році. Багато молоді, освічені люди не бачили тоді цілі у житті, не знали, до чого прикласти свої сили, як послужити на благо людям і Вітчизні. Тому й виникали такі неприкаяні характери, як Григорій Олександрович Печорін. Характеристика Печоріна в романі «Герой нашого часу» – це, по суті, характеристика всього сучасного авторові покоління. Нудьга – ось його характерна риса. «Герой Нашого Часу, милостиві государі мої, точно портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, в повному їх розвитку», – пише Михайло Лермонтов у передмові. «Невже тамтешня молодь вся така?» – задається питанням один з персонажів роману Максим Максимич, близько знав Печоріна. І автор, який виступає у творі в ролі мандрівника, відповідає йому, що «багато є людей, що говорять те ж саме» і що «нині ті, які… нудьгують, намагаються приховати це нещастя, як порок».

Можна сказати, що всі вчинки Печоріна мотивовані нудьгою. В цьому ми починаємо переконуватися практично з перших рядків роману. Потрібно відзначити, що композиційно він побудований таким чином, щоб читач міг краще роздивитися всі риси характеру героя, з різних сторін. Хронологія подій тут відходить на другий план, точніше, її тут немає зовсім. З життя Печоріна вихоплені шматки, які пов’язані між собою тільки логікою його образу.

Характеристика Печоріна

Вчинки

Вперше ми дізнаємось про цю людину від Максим Максимыча, який служив разом з ним у кавказькій фортеці. Він розповідає історію про Бэле. Печорін заради розваги намовив її брата викрасти дівчину – красиву юну черкешенку. Поки Бела холодна з ним – вона йому цікава. Але як тільки він домагається її любові – тут же байдужіє. Печорину все одно, що з-за його примхи трагічним чином руйнуються долі. Вбивають батька Бели, а потім і її саму. Де-то в глибині душі йому шкода цю дівчинку, будь спогад про неї викликає у нього гіркоту, але він не розкаюється у своєму вчинку. Ще до її смерті він визнається приятелеві: «Якщо ви хочете, я його ще люблю, я їй вдячний за кілька хвилин досить солодких, я за неї віддам життя, – тільки мені з нею нудно…». Любов дикунки виявилася для нього трохи краще любові знатної барині. Цей психологічний експеримент, як і всі попередні, щастя і задоволення життям йому не приніс, а залишив одне розчарування.

Точно так само, заради простої цікавості, він втрутився в життя «чесних контрабандистів» (глава «Тамань»), в результаті чого нещасна стара і сліпий хлопчик опинилися без засобів до існування.

Черговий забавою стала для нього княжна Мері, почуттями якої він безсоромно грав, подавши їй надію, а потім зізнався, що не любить її (глава «Княжна Мері»).

Про двох останніх випадках ми дізнаємося від самого Печоріна, з журналу, який він деякий час вів з великим ентузіазмом, бажаючи розібратися в собі і… вбити нудьгу. Потім він і до цього заняття охолов. А його записки – валіза зошитів – залишилися у Максим Максимыча. Даремно він возив їх за собою, бажаючи при нагоді передати господарю. Коли такий випадок представився, вони виявилися Печорину не потрібні. Отже, він вів свій щоденник не заради слави, не для публікації. У цьому особлива цінність його нотаток. Герой описує себе, нітрохи не турбуючись про те, як він буде виглядати в очах оточуючих. Йому немає необхідності кривити душею, він щирий сам з собою – і завдяки цьому ми можемо дізнатися про справжні причини його вчинків, зрозуміти його.

Зовнішність

Свідком зустрічі Максим Максимыча з Печоріним виявився мандрівний автор. І від нього ми дізнаємося, як виглядав Григорій Олександрович Печорін. У всьому його вигляді відчувалася суперечливість. На перший погляд йому було не більше 23 років, але в наступну хвилину здавалося, що йому 30. Хода його була недбало і ледачої, але при цьому він не розмахував руками, що зазвичай свідчить про скритності характеру. Коли він сів на лаву, то його прямий стан зігнувся, обм’як, наче в його тілі не залишилося жодної кісточки. На чолі цього молодика були видні сліди зморшок. Але особливо автора вразили його очі: вони не сміялися, коли він сміявся.

Риси характеру

Зовнішня характеристика Печоріна в «Герої нашого часу» відображає його внутрішній стан. «Я давно вже живу не серцем, а головою», – говорить він про себе. Дійсно, всі його вчинки характеризуються холодної рассудочностью, але почуття немає-немає і прориваються назовні. Він безстрашно йде один на кабана, але здригається від стуку віконниць, може весь день провести на полюванні в дощовий день і панічно боїться протягів.

Печорін заборонив собі відчувати, тому що його справжні пориви душі не знаходили відгуку в оточуючих: «Усі читали на моєму обличчі ознаки поганих почуттів, яких не було; але їх припускали – і вони народилися. Я був скромний – мене звинувачували в лукавстві: я став потайливий. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не пестив, всі ображали: я став злопам’ятний; я був похмурий, – інші діти веселі й балакучі; я відчував себе вище їх, – мене ставили нижче. Я зробився заздрісний. Я був готовий любити весь світ, – мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти».

Він метається, не знаходячи свого покликання, мети в житті. «Вірно, було мені призначення високе, тому що відчуваю в собі сили неосяжні». Світські розваги, романи – пройдений етап. Вони не принесли йому нічого, крім внутрішньої спустошеності. У вивченні наук, яким він зайнявся бажання принести користь, він також не знайшов сенсу, оскільки зрозумів, що запорука успіху в спритності, а не в знаннях. Нудьга долала Печоріна, і він сподівався, що хоча б свистячі над головою чеченські кулі врятують його від неї. Але на Кавказькій війні його знову спіткало розчарування: «Через місяць я так звик до їх гуде і до близькості смерті, що, право, звертав більше уваги на комарів, – і мені стало нудніше колишнього». На що було йому направити свою нерозтрачену енергію? Наслідком його незатребуваність стали, з одного боку, невиправдані і нелогічні вчинки, а з іншого – хвороблива вразливість, глибока внутрішня печаль.

Ставлення до любові

Про те, що Печорін не втратив здатність відчувати, свідчить і його любов до Віри. Це єдина жінка, яка зрозуміла його повністю і прийняла таким, як є. Йому немає необхідності прикрашати себе перед нею або, навпаки, здаватися неприступним. Він виконує всі умови, аби мати можливість бачитися з нею, а коли вона їде, заганяє до смерті коня в прагненні наздогнати кохану.

Зовсім по-іншому він ставиться до інших жінок, що зустрічається на його шляху. Тут вже не місце емоціям – один розрахунок. Вони для нього – лише спосіб розвіяти нудьгу, заодно проявивши свою егоїстичну владу над ними. Він вивчає поведінку, як у піддослідних кроликів, придумуючи нові повороти в грі. Але і це його не рятує – часто він заздалегідь знає, як поведе себе його жертва, і йому стає ще сумніше.

Ставлення до смерті

Ще одним важливим моментом у характеру Печоріна в романі «Герой нашого часу» є його ставлення до смерті. У всій повноті воно продемонстровано у розділі «Фаталіст». Хоча Печорін і визнає зумовленість долі, він вважає, що це не повинно позбавляти волі людини. Треба сміливо йти вперед, «адже гірше смерті нічого не трапиться – а смерті не минеш». Тут-то ми і бачимо, на які благородні дії здатний Печорін, якщо його енергія спрямована у правильне русло. Він хоробро кидається у вікно в прагненні знешкодити козака-вбивцю. Його вроджене бажання діяти, допомагати людям знаходить нарешті хоч якесь застосування.

Моє ставлення до Печорину

Будь відносини заслуговує до себе ця людина? Засудження чи співчуття? Автор назвав свій роман так з деякою іронією. «Герой нашого часу» – звичайно, не зразок для наслідування. Але він типовий представник свого покоління, вимушеного безцільно витрачати найкращі роки. «Дурень я чи лиходій, не знаю; але то вірно, що я також дуже гідний жалю», – говорить про себе Печорін і називає причину: «У мені душа зіпсована світлом». Останнім розраду для себе він бачить в подорожах і сподівається: «Авось де-небудь помру по дорозі». Ставитися до неї можна по-різному. Безсумнівно одне: це нещасна людина, так і не знайшов свого місця в житті. Якби сучасне йому суспільство було влаштовано інакше, він виявив би себе зовсім по-іншому.

Матеріал рекомендований до ознайомлення учнів старших класів перед написанням доповіді або твори на тему «Характеристика Печоріна в «Герої нашого часу»».

Тест по твору

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам