Як часто в своєму житті ви приймали рішення поставити роботу на належне їй місце? Вона входить в першу трійку-п’ятірку життєвих пріоритетів, але так часто їй вдається займати місце номер один. Ні? Ви повертаєте ключ у дверях кабінету, прощаєтеся з вахтером і викреслювати думки про роботу з своєї голови? І Ви завжди так робите? Я хотіла б з Вами познайомитися і у Вас повчитися. Пріоритети повинні бути вибудувані дуже розумно і їм треба слідувати. Але та робота вчителя більше, ніж просто робота.
Для християнського світогляду істина в тому, що людина є триєдиним: у нього є дух, душа і тіло. Духовність завжди пов’язана з вірою. Для фізичної сутності людини важливі зовнішні і матеріальні умови. До переїзду в нове приміщення школи в кабінеті на першому поверсі могла замерзнути вода у відрі, набрана для поливу квітів. І самі квіти могли замерзнути, якщо на три дні задував “южак”… Зараз все по-іншому. Але досить зовнішніх умов і матеріально-технічної бази для комфортного самопочуття дітей і дорослих у стінах школи? При всій їх важливості відповідь очевидна: ні, не досить.
Найважливіше в нашому житті – це взаємини. Через них ми заповнюємо нашу найголовнішу потребу в любові, прийнятті нас такими, які ми є, у визнанні, схваленні, повазі. Цього жадає душа кожного, без цього неможливо жити. Це перша і головна складова комфортного існування людини, в тому числі і вчителі в школі.
Я зупинюся на відносинах учитель-учень. Всі цілі та завдання навчання і виховання щодня вирішуються в рамках цих суб’єкт-суб’єктних відносин. Найцінніше, що тягне нас в певне місце, – це переконаність у тому, що тут нас люблять, тут ми потрібні і бажані, тут ми успішні, – йде від нас до дітей і повертається до нас різноманітний і постійно. Наш хліб солодкий цим. В цьому особливість і чарівність нашої важкій професії. Де ще ви знайдете це щире і безпосереднє вираження подяки, вдячності, поваги, любові, щирої радості, що виходить від дітей у відповідь на ваші зусилля і ваше ставлення до них?
Але не завжди і не з усіма дітьми у нас виходить ладнати. І не у всіх дітей виходить ладнати з нами. Адже ми теж дуже різні. Спектр характерів, темпераментів, позицій, мотивів, рівнів майстерності дуже широкий. Трапляється, що виникають ситуації взаємного нерозуміння між головними діючими особами навчального процесу. Розлад у взаєминах учителя з дітьми призводить до душевної дисгармонії, дискомфорту. Як допомогти тим з нас, кому можна допомогти: хто не страждає самовдоволенням, хто гнучкий і відкритий, для кого слова “відповідальність”, “зростання”, “розвиток” не юродство?
Ми вийшли з дитинства, але недалеко від нього і пішли. Ми також ранимі й уразливі, ми сприйнятливі до похвали і осуду, ми не завжди готові розуміти і виконувати з першого разу, ми прагнемо бути поміченими і визнаними, ми відчайдушно потребуємо розумінні, підбадьорення і т. д. Ми “однієї крові”, що й казати…. І важко не тільки нам. Якщо дітям не треба думати про хліб насущний, що ж, і труднощів у них немає? Крім властивих кожному віку психологічних проблем, саме наш час з його лавиною моральних антицінностей виступає проти недосвідчених, довірливих, відкритих маленьких людей.
Так, ми справедливо відзначаємо, що більша частина дітей не дуже старанно ставиться до навчання, що культурний рівень більшості з них не настільки високий, як хотілося б, але моральні пріоритети у сучасних дітей залишаються незмінними: вони цінують доброту, чесність, щирість, чуйність; не приймають злобу, брехливість, підлість, зраду.
Вміти вибудовувати відносини з дітьми – це мистецтво, цьому треба вчитися. Але це вміння здатний розвинути в собі кожен з нас. Необхідні для життя вміння та навички не можуть бути занадто складними. Всього-то й треба, що зупинитися серед суєти і усвідомити: я проживаю одну – єдину життя. Дорогоцінну, тендітну, швидкоплинну. Затьмарювати її взаємним нерозумінням? Заповнювати невдоволенням і звинуваченнями? Шикарна трата часу, годі й сказати. І образлива донезмоги. Не звертати уваги? Задовольнятися формальним ставленням до справи? Чимось посереднім або хорошим замість кращого? Теж прикро за саме життя.
За усвідомленням буде рішення. Любити і віддавати. Якість життя не у споживанні, а в отдавании, даруванні. Любов – це не почуття, на них в нашому ділі далеко не заїдеш. Любов до дітей – це вибір і рішення. Крім кохання, що здатне утримувати дорослої людини в стінах школи з тим, щоб він не відчував себе найнещаснішою з людей? Любов до предмета? Так, вона потрібна. І ще потрібен неабиякий запас терпіння, витримки, оптимізму, надії, віри. Тільки любов здатна перемогти усе: безперервне реформування, виснажливу паперову звітність, гіпертрофовану відповідальність, виноватость у всьому, рівень оплати праці та інше, та інше. Можливий збій у стосунках з учнями з-за измотанности вчителя цими зовнішніми несприятливими умовами. Потрібна підтримка друзів і колег, розуміння адміністрації. Можливо, буде потрібно приймати і інші рішення – бути чесним по відношенню до себе, готовим зробити перший крок назустріч учням, перечитати ідеї педагогіки співробітництва, згадати складові педагогічної майстерності, освіжити знання з вікової психології учнів; а далі – докладати зусилля, як це і заведено в стінах школи. Дитяча вдячність і розуміння відшкодують усі витрати і зусилля сторицею. Згадайте, скільки разів ви відчували крила за спиною!
Дев’ять з половиною місяців в році, шість днів у тиждень я приходжу в школу, в якій, фактично, займаю плаваючу позицію: формально вчитель – це я, але от їм став, непомітно для себе дитина, клас, батько… І тепер я отримую урок: відкриття нового знання, рефлексії, вирішення проблемних завдань… Спасибі моїм вчителям! Я не хочу вийти зі школи “з довідкою”, не прагнучи до досконалості, якому немає меж. І чим була б наше життя без постійного імпульсу до саморозвитку? Стоячим озерком побутового мілководдя? Я не хочу хвороб у старості, матеріалізованих думками, словами і почуттями засмучених, розчарованих, незрозумілих мною дітей. Які спогади будуть зігрівати нас тоді? Показники якості знань та СОУ в їх динаміці, або, звичайно ж, проявлена теплота людських відносин? І раз вже кожна прожита хвилина наближає нас до вічності, нехай вони, наші шкільні хвилини довжиною в десятки років будуть часом прекрасних і щасливих взаємин.