Витоки російського патріотизму

Кожен з нас прекрасно розуміє, що патріотизм, як і всяке інше людське почуття, має свої витоки. Російський філософ Ст. Соловйов, говорячи про патріотизм, зауважує, що для кожної людини “він має свої утробні коріння, які залишаються і ще міцніють від зовнішнього розриву… Без цих натуральних коренів немає справжнього патріотизму. Всякий знає, що ніколи в природі не буває і того, щоб квіти і плоди росли прямо з коренів. Для розквіту і плідності патріотизму потрібно йому піднятися над своїми утробными корінням у світ моральної свідомості”.

Філософ зазначає, що такий підйом не дається легко. “Для розквіту і плодючості патріотизму” необхідно пройти через важкі життєві випробування.

Для східнослов’янських народів утробными корінням патріотизму є спільна історія періоду Давньої Русі. Але в XIII столітті зі смертю Мстислава Великого Давня Русь по суті перестає існувати. Виникає кілька незалежних князівств, які і стали прямими продовжувачами загальної історії.

Так почався той важкий життєвий шлях, який, на думку філософа Ст. Соловйова, був необхідний для подальшого “розквіту і плодючості патріотизму”.

Однак ще до остаточного подрібнення Руської землі

На особливі уділи перебували беззавітні патріоти, які виступали за збереження єдності. Безперечно, найбільш помітним серед них був невідомий автор “Слова о полку Ігоревім”. Руська земля у автора не обмежувалася Києвом, Черніговом або Новгородом-Сіверським. Вона включала в себе й інші давньоруські князівства. В цьому і є яскравий вияв патріотичного свідомості автора твору і тих, хто дотримувався таких же поглядів. У його трактуванні саме Російська земля в широкому розумінні є справжнім героєм “Слова о полку Ігоревім”. І саме в створенні образу Руської землі автор піднімається до високохудожнього майстерності. У створеному ним образі Батьківщини відчувається пристрасна любов і відданість. Цей образ пронизує весь твір і одухотворяется через єднання людини і природи.

Невідомий автор “Слова о погибелі Руської землі” вже не закликає руських князів до єднання перед лицем грізної небезпеки. Йому залишається лише оплакувати загибель Великої Русі – неминучий результат тривалих сварок, незгод і кривавих міжусобиць руських князів. Справжній патріот своєї Батьківщини, він із зворушливою ностальгією говорить про колишню могутність, багатство, красу і велич Руської землі до навали монголо-татар: “Багатьма красотами ти нас дивишь: дивишь озерами багатьма, ріками і джерелами местночтимыми, горами крутими, пагорбами високими, дібровами частими, полями дивними, звірями різними, птахами незчисленними, містами великими, храмами церковними і князями грізними, боярами чесними, вельможами многими!”.

Далі автор перелічує ті країни і народи, які вважалися з авторитетом великого князя Руської землі. І непомітно для самого себе пригніченою мінорній тональності він переходить в мажорний настрій. Не без гордості за славне минуле рідної землі він нагадує, що ім’ям Володимира Мономаха колись “половці дітей своїх лякали в колисці, а литва із болота на світ не показувалася, а угорці кам’яні міста кріпили залізними воротами… А німці раділи, що вони далеко за синім морем”.

Своєї кульмінації, вищої напруги патріотичне почуття автора сягає в тому місці, де він говорить, що “сам Мануїл Царегородский, маючи страх” перед Мономахом, “дари великі посилав до нього, щоб великий князь

Володимир Царя-города в нього не взяв”. Але описуючи колишню велич землі Руської, автор ні на мить не забуває про те, що в цьому “біда трапилася християнам”.

Під бідою невідомий автор розуміє нашестя іноплемінників на Руську землю. З Заходу до кордонів вічових республік Новгорода і Пскова прийшли німецькі феодали. У союзі з католицькою церквою вони ще на початку XIII століття приступили до здійснення політики “дранг нах остен” у Східній Прибалтиці. До середини століття Орден мечоносців опанував латвійськими землями і південною частиною сучасної Естонії, а Тевтонський орден почав підкорення прусів. Об’єднавшись в єдиний Тевтонський орден, німецькі лицарі зробили спробу проникнути на Русь. Але новгородський князь Олександр Невський в битві на Чудському озері в 1242 році зменшив амбіції тевтонців.

Незважаючи на перемогу, Олександру Невському стояв вибір союзника: або з німцями, або з монголо-татарами. Князь Олександр добре знав, як німці поводилися з підкореними племенами західних слов’ян. Вони планомірно винищували їх до останньої людини, звільняючи землі для роздачі німецьким феодалам. На відміну від них, монголо-татари “були досить великодушні і поблажливі до покірним”: Вони не вели планомірного знищення населення, не віднімали земель у руських князів і толерантно ставилися до православної церкви.

У такій обстановці вибір князя Олександра Невського був визначений.

Відомий сучасний російський історик Л. Гумільов так відповідає на питання, в чому була заслуга вибору князя Олександра Невського: “Перш за все в тому, що, чоловік розумний і тонкий, досвідчений і освічений, він усвідомив масштаби католицької загрози і зумів цій загрозі протиставити союз Русі і монголів. У самому справі, територіальна близькість Західної Європи дозволяла хрестоносцям в перспективі захопити не тільки Новгород і Псков, але і Смоленськ, Ярославль, і столицю тодішньої Росії – Володимир, Переяславль – батьківщину Олександра. Домовитися з європейцями, на відміну від монголів, було не можна. Вони приймали будь-які послуги, але не дотримувалися жодних умов мирних договорів”.

Так, на думку Л. Гумільова, діями Невського було покладено “початок нової етнічної традиції союзу з народами Євразії заради захисту спільної Батьківщини від військової та ідеологічної агресії Західної Європи”.

Так, після тяжких випробувань, почався новий період “розквіту і плодючості” російського патріотизму.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: