Третім джерелом розважального читання була різноманітна рукописна література, витоки якої починалися наприкінці XVII – початку XVIII ст. До неї входили сатиричні повісті “Про куре і лисицю”, “Про попа Саві”, “Про шемякином суді”, маленькі віршовані повестушки “фацеции”, побутові повісті Про Фрол Скобееве”, “Про Коропа Сутулове”, “Про Саві Грудцыне”. Частина з них проникала і в друковану літературу, наприклад, “Повість про Фрол Скобееве”.
Іншим жанром, які користувалися ще більш широким попитом, були казки і казкові збірники, теж як переказні, так і оригінальні. Цей жанр рішуче відкидався классицистами, чуждавшимися всього фантастичного, розважального, простонародної. На першому місці стояли збірники “Тисячі і однієї ночі”.
Так, Ф. Ф. Вігель, згадуючи своє дитинство, розповідав про дружину гарнізонного прапорщика, Василині Тихонівні, яка пленялась “Тисячею і однієї ночі”, знала казки напам’ять і розповідала їх. Одним з вільних наслідувань “Тисячі і однієї ночі” був “Пересмішник” М. Д. Чулкова.
Емін присвячує роман “Непостійна Фортуна, або Пригоди Мирамонда” графу Р. Р. Орлову, Чулков першу частину свого “Пересмішника” – графу К. Е. Сиверсу. Письменники демократичного табору наполегливо підкреслюють свою незабезпеченість. “Вергілій і Горацій,- пише Ф. А. Емін,- самі про себе казали, що бідність навчила їх віршування: І я, хоча між розумних поставити себе не можу, однак, як бідність мене пригорнула, взявся до цього мого твору:” Людиною “легше бездушного пуху” називає себе Панчіх. “Пан читач! – заявляє він на самому початку книги.- Прошу, щоб Ви не старалися дізнатися мене, бо я не з тих людей, які стукають по місту чотирма колесами”. На відміну від письменників-классицистов, котрі культивували віршовані жанри, ці автори орієнтувалися на прозу – роман, казку, повість, які викликали засудження у прихильників класицизму.
Так, наприклад, Він вважав для себе верхи приниження стати автором романів і в серцях погрожував цим самій Катерині II.
Виплекані на народній казці, на літературі типу повістей про Фрол Скобееве, Саві Грудцыне, “гасториях” петровського часу, вони чекали від книги не повчань, не міркувань про високих державних матерії, а цікавості; відповіддю на запити стала літературна діяльність таких письменників-прозаїків, як Ф. А. Емін, М. Д. Чулков, В. А. Левшин, М. І. Попов, Н. Р. Курганів і ряд інших. Впадає в очі незавидне становище цих авторів в російському суспільстві. Це різночинці, яким доводилося годуватися працями рук своїх. Кожен з них змушений був звертатися до покровителів-меценатам.
Їх залежне становище відчувається і смиренно-просительным присвят, якими вони починали свої книги.
І все-таки, незважаючи на люті протести Сумарокова і його однодумців, романи знаходили широкий попит у самої широкої публіки. Перекладна література вже була представлена такими книгами, як повість Вольтера “Задиг”, роман Дефо “Молль Флендерс”, “Пригоди Жіль-Блаза із Сантільяни” Лесажа, “Манон Леско” Прево та ін. Разом з іноземними з’являлися і російські автори з перекладними й оригінальними творами.
Серед них особливо відомі були Ф. А. Емін і його син Н. Ф. Емін.