“Віра в життя людини” твір

В той момент, коли серце вперше допускає, що зло є зло народжується в цьому серці, і в ньому починають боротися два начала. “Людині задана задача пошуку істинної заходи в собі, тому серед “Так” і “Ні”, серед “Добра”, “Зла” він бореться з тінню. Зле начало – злі думки, брехливі вчинки, неправедні слова, полювання, війна. Подібно до того як для окремої людини відсутність душевного світу є джерелом занепокоєння і багатьох нещасть, так для цілого народу відсутність чеснот веде до голоду, до воєн, до світових виразок, пожеж і всіляких лих. Своїми помислами, почуттями і вчинками людина перетворює навколишній світ, робить його пеклом або раєм, в залежності від свого внутрішнього рівня” (Ю. Терапиано. “Маздеїзм”).

Крім боротьби світла і тіні в романі “Майстер і Маргарита” розглядається ще одна важлива проблема – проблема людини і віри. Слово “Віра” неодноразово звучить у романі не тільки в звичному контексті питання Понтія Пілата до Ієшуа Га-Ноцрі: “…чи віриш ти в якихось богів?” “Бог один, – відповів Ієшуа, – у нього я вірю”, – але і в набагато більш широкому сенсі: “Кожному буде дано по його вірі”.

По суті, віра в останньому, більш широкому сенсі, як найвища моральна цінність, ідеал, сенс життя, є одним з брусків, на якому перевіряється моральний рівень будь-якого з персонажів. Віра у всемогутність грошей, прагнення будь-якими засобами хапнути побільше – це своєрідне кредо Босого, буфетника. Віра в любов – сенс життя Маргарити. Віра в доброту – головна визначальна якість Ієшуа.

Страшно втратити віру, як втрачає Майстер віру в свій талант, свій геніально вгаданий роман. Страшно цієї віри не мати, що властиво, наприклад, Івану Бездомному. За віру в уявні цінності, невміння і душевну лінь знайти свою віру людина буває покараний, як в булгаковському романі персонажі покарані хворобою, страхом, муками совісті. Але зовсім страшно, коли людина свідомо віддає себе служінню уявним цінностей, розуміючи їх помилковість.

В історії вітчизняної словесності за А. П. Чеховим міцно закріпилася репутація письменника, якщо не цілком атеїстично налаштованої, то хоча б індиферентний до питань віри. Це оману. Бути байдужим до релігійної істини він не міг. Вихований в жорстких релігійних правилах, Чехів в юності намагався здобути свободу і незалежність від того, що деспотично нав’язувалася йому раніше. Він знав також, як і багато, сумніви, і ті висловлювання, які виражають ці сумніви, пізніше абсолютизировались які писали про нього. Будь-яке, навіть і не цілком певне висловлювання тлумачилося в цілком певному сенсі. З Чеховим це робити було тим більш просто, що сумніви свої він висловлював ясно, а результати своїх роздумів, напруженого духовного пошуку не поспішав виставляти на суд людський.

С. Н. Булгаков першим вказав на світове значення ідей й художнього мислення письменника: “По силі релігійного шукання Чехов залишає позаду себе навіть Толстого, наближаючись до Достоєвського, не має собі тут рівних”.

Чехов своєрідний у своїй творчості тим, що шукання правди, Бога, душі, сенсу життя він здійснював, досліджуючи не високі прояви людського духу, а моральні слабкості, падіння, безсилля особистості, тобто ставив перед собою складні художні завдання. “Чехову близька була наріжна ідея християнської моралі, що є істинним етичним фундаментом усілякого демократизму, що будь-яка жива душа, всіляке людське існування являє собою самостійну, незмінну, абсолютну цінність, яка не може і не повинна бути розглянута як засіб, але яка має право на милостиню людської уваги”.

Але подібна позиція, подібна постановка питання вимагає від людини та крайнього релігійного напруги, бо таїть в собі небезпеку, трагічну для духу, – небезпека впасти в безвихідь песимістичного розчарування у багатьох життєвих цінностях.

Тільки віра, щира віра, яка піддається при чеховської постановці “Загадки про людину” серйозному випробуванню, може уберегти людину від розпачу й зневіри – але інакше і не виявити істинності самої віри. Автор змушує й читача наблизитися до тієї межі, за якою царює безмежний песимізм, нахабство “в загниваючих низинах і болотинах людського духу”.

У невеликому творі “Розповідь старшого садівника” Чехов стверджує, що той духовний рівень, на якому стверджується віра, незмінно вище рівня рассудочных, логічних доказів, на яких перебуває безвір’я. Згадаймо зміст оповідання. У якомусь містечку жив праведник-доктор, який присвятив своє життя без залишку служінню людям. Одного разу він був знайдений убитим, причому докази безперечно викривали “Відомого своєю развратною життям” шибеники, який, однак, заперечував усі звинувачення, хоча не міг представити переконливих доказів своєї невинності. І от на суді, коли головний суддя вже готовий був оголосити смертний вирок, він несподівано для всіх і для самого себе вигукнув: “Ні! Якщо я неправильно суджу, то хай мене покарає Бог, але, клянуся, він не винен! Я не припускаю думки, щоб міг знайтися людина, який наважився б убити нашого друга, доктора! Людина не здатна впасти так глибоко! – Так, немає такої людини, – погодилися інші судді. – Ні! – відгукнулася натовп. – Відпустіть його!”

Суд над вбивцею – це іспит не тільки для жителів містечка, але і для читача: чому вони повірять – “фактами” або людині, заперечує ці факти? Життя часто вимагає від нас зробити такий же вибір, і від такого вибору залежить часом і наша доля, і доля інших людей.

У цьому виборі завжди випробування: чи збереже людей віру в людей, а значить, і в себе, і в сенс свого життя. Збереження віри затверджується Чеховим як вища цінність в порівнянні з прагненням до помсти. В оповіданні жителі містечка воліли віру в людину. І Бог за таку віру в людину простив гріхи всім жителям містечка. Він радіє, коли вірять, що людина – Його образ і подобу, і сумує, якщо забувають про людську гідність, про людей судять гірше, ніж собак.

Неважко помітити, що в оповіданні зовсім не заперечується буття Боже. Віра в людину стає у Чехова проявом віри в Бога.

“Судіть самі, панове: якщо судді і присяжні більше вірять людині, ніж доказами, речовими доказами і промовам, то хіба ця віра в людини сама по собі не вище всіх життєвих міркувань? Вірувати в Бога неважко. В нього вірили і інквізитори, і Бірон, і Аракчеєв. Ні, ви в людини увіруйте! Ця віра доступна тільки тим небагатьом, хто розуміє і відчуває Христа”.

Чехов нагадує про нерозривній єдності заповіді Христа: про любов до Бога і людини.

Як вже було сказано раніше, Достоєвський не має собі рівних по силі релігійного шукання.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь