Війна як трагедія народу за творами про великої вітчизняної війні

Світ не повинен забувати жахи війни, страждання і смерть, принесені нею. Це було злочином перед майбутнім і перед тими, хто пожертвував життям для того, щоб ми жили. Тому однією з найважливіших тем нашої літератури є тема подвигу нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Ця тема складна, різноманітна, невичерпна.

Звідси й жанрове розмаїття творів про війну: великі епічні твори, в яких дається осмислення складних процесів періоду війни (романи Симонова, Гроссмана, Бондарєва); психологічна проза, яка розкриває моральні проблеми, які постають перед особистістю в трагічних колізіях війни (повісті Бикова, Васильєва, Астаф’єва, Мустая Каріма); художньо-документальні твори (книги Суботіна, Гранина); драматургія, поезія. Незалежно від жанру, всі твори об’єднані “пам’яттю серця”, пристрасним бажанням розповісти правду про

Пройдених шляхах війни.

Автобіографічна повість “Це ми, господи! …” була написана в 1948 році. Рівно тридцять днів, перебуваючи в підпіллі, знаючи, що смертельна небезпека поруч і треба встигнути, писав Воробйов К. про те, що довелося йому перенести в

Страшні картини проходять перед очима читача: “Стрижені голови, голі ноги і руки лісом стирчать із снігу обабіч доріг. Йшли ці люди до місця тортур і мук – таборах військовополонених, та не дійшли, полягли на шляху… і мовчки й грізно шлють прокляття вбивцям, висунувши з-під снігу руки, неначе заповідаючи мстити, мстити, мстити! …”. “Двісті голосів, просять, благаючих, вимагають, наповнили село… Як морський шквал рве і кидає з боку в бік пінну від люті хвилю, так жмені капусти, кидані старою, валили, піднімали і кидали в бік збожеволілих людей… Але в ту хвилину… розповзлася дробова трель автомата… Старенька, нагнувшаяся було за черговою порцією капусти якось ніяково ткнулась головою в кошик, та так і залишилася лежати без руху…”.

“Дитина плакала не завжди. Іноді цей крихітний дев’ятнадцятий член камери пробував пред’являти свої права на

Життя і свободу…

– Потерпи, мій ангел! Нам вже недовго залишилося чекати! –

Лунав ніжний заспокійливий голос.

І жінка не помилилася. На п’ятий день її укладання, судорожно притиснувши притихшего дитини, вона… спокійно і мовчки зійшла сходнями в “клітку смерті” … Що додати до цих рядках? Та й чи потрібно, можна. Тема повісті Ст. Козько “Судний день” – обірване війною дитинство, незагоєна душевна рана. Місце дії – невеликий білоруське містечко. Час дії – десять років після війни. Основне, що характеризує твір Ст. Козько, – це напружений тон оповідання який залежить не тільки від сюжетного пафосу” психологічного напруження. Цей високий трагічний пафос визначає весь стиль повісті.

Коля Летечка (це ім’я дане йому в дитбудинку, він не пам’ятає) маленькою дитиною потрапив в концтабір, де містилися діти-донори, у яких брали кров для німецьких солдатів. Ні матері, ні батька він не пам’ятає, А ті нелюдські душевні і фізичні страждання, які він пережив, взагалі забирають у нього пам’ять про минуле. І ось через десять років, випадково потрапивши на судове засідання, слухаючи свідчення колишніх поліцаїв-карателів, хлопчик згадує все, що з ним сталося. Страшне минуле оживає і вбиває Колю Летечку. Він приречений: ніякі сани не здатні відновити те, що у нього було відібране в дитинстві.

Крик Кольки Летечки, що пролунав у залі суду десять років після війни, – це відлуння поклику про допомогу всіх людей, насильно відторгнутих від матерів. “Мамо, врятуй мене!”-закричав він на весь зал, як кричали на всю землю в тому далекому сорок третьому тисячі і тисячі його однолітків.

Неможливо навіть перерахувати всі твори, що оспівують героїзм народу в роки Великої Вітчизняної війни. Пам’ять про цю війну, про ті страхіття і страждання, які прийшли разом з нею, повинна жити вічно. Як і вдячності тим, хто врятував нас від цього пекла, іноді навіть ціною власного життя. Інакше нам загрожують нові біди, нові страждання. Так завжди трапляється з тими, хто не пам’ятає свого минулого.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь