Іван Олексійович Бунін – письменник складний і суперечливий. Його твори, при всій їх цікавості, досить не прості і своєрідні, що змушують читача роздумувати над прочитаними сторінками. При уявній простоті оповідання його сюжети мають багатий підтекст, який відкривається тільки вдумливому й уважному читачеві.
Розповідь “Пан із Сан-Франциско” типовий для творчості письменника. При всій зовнішній простоті розповідь включає основні авторські особливості: глибокий сенс, приховану іронію, навіть деяку притчевість.
Вже з перших сторінок оповідання Бунін не приховує свого ставлення до героя, потратившему своє життя на ілюзію створення добробуту і в 58 років тільки зібрався жити: “Він був упевнений, що має повне право на відпочинок, на задоволення, на подорож у всіх відносинах відмінне. по-перше, він був багатий, а по-друге, тільки що приступив до життя”.
З самого початку розповіді письменник нагнітає обстановку, утримуючи читачів у напруженні. Інстинктивно відчуваєш, що розповідь не може просто мирно оповідати про час проводження багатого американця. Чекаєш підступу в кожному повороті сюжету, а між тим письменник досить докладно розповідає про розпланованому відпочинку багатої родини. Дуже цікаво, що у головних героїв оповідання немає імен. Вони не індивідуальні особистості, здатні привернути чиюсь увагу, а грошові мішки, які їдуть в Європу, Китай і Японію, як багато хто до них, після них теж поїдуть. Здавалося б, життя повинна бути прекрасна і щедра для цих “шукачів задоволень”, але обертається зовсім інший, незапланованої стороною. Грошей непідвладна погода і “до самого Гібралтару довелося плисти то в крижаній імлі, то серед бурі з мокрим снігом”.
Пароплав “Атлантида”, на якому подорожує родина американців, схожий на комфортабельний готель, життя якого суворо розпланований так, щоб доставляти задоволення мандрівникам. Але між тим у всьому відчувається фальш, штучність атмосфери, підкреслюється автором, що описує найняту пару закоханих, “за якої всі з цікавістю стежили і яка не приховувала свого щастя. тільки один командир знав, що ця пара найнята грати в любов. “.
Пан із Сан-Франциско був досить щедрий на шляху, тому вірив, що це забезпечить йому належний комфорт. Але погода в Італії видалася дощова, і мандрівникам довелося перебиратися на Капрі. По дорозі туди мандрівники страждають від жорстокої качки, настирливих служителів, які прагнуть комфортабельно розмістити багатих гостей.
Нарешті всі труднощі позаду. Живи і радій, насолоджуючись сонцем, але тут вмирає від удару пан із Сан-Франциско, і все повторюється вже як фарс, так як ніякі гроші не рятують американця. Його засовують в ящик з-під чаю, нешанобливо переправляючи з місця на місце, поки не доставляють назад на “Атлантиду”, де поміщають в самому низу трюму.
Поступово її нагнітають напругу вилилося в сарказм автора, що описує закоханих, давно набридли один одному, комфортабельний корабель, що перевозить глибоко в трюмі неживе тіло колись всесильного багатія. Нарешті розумієш, як все ілюзорно і умовно в цьому світі. І треба жити і користуватися його благами щохвилини, не відкладаючи на “краще майбутнє”, якого може не бути. І стає зрозумілою метафора, якою автор майже завершує розповідь. “Незліченні вогненні очі корабля були за снігом ледь видно Дияволу, следившему зі скель Гібралтара, з кам’янистих воріт двох світів, за що йде в ніч і завірюху кораблем. Диявол був величезний, як скеля, але величезний був і корабель, багатоярусний, многотрубный, створений гординею Людини Нового зі старим серцем”.
Навряд чи пан із Сан-Франциско згадував Бога, коли заробляв собі стан. І цілком логічно, що в останню путь його проводжає Диявол.