Лермонтов у “Герої нашого часу” відобразив долю цілого покоління найцікавіших, найосвіченіших і найталановитіших людей, великих геніїв, якими були перенасичені 30-е роки XIX століття. Дуже шкода, але своє життя вони часто закінчували нерозумно, так як безцільно заганяли себе в повний моральний та емоційний глухий кут. У чому трагедія Печоріна? Мабуть, почнемо з того, що в портрет нашого героя автор вклав цілу низку різноманітних людських вад, які він часто помічав у своїх сучасників. Ці вади, як пожирач душ, діяли на особу руйнівно, вводили в повний відчай, приводили до ганебним і безрозсудних вчинків, доводили до божевілля і навіть до самогубства.
У цьому приголомшливому героя Лермонтов показав дуже тонку і вразливу душу, яку мучили постійні тривожні думки про щось глобальне і незрозумілому для звичайної людини.
У чому трагедія Печоріна? У свої молоді роки він намагався зрозуміти сенс життя і для себе розібратися, для чого вона дана, чому так нудна і безглузда і чому відчуття щастя є лише мить. Чому обдарований непересічними якостями людина не може знайти собі місця в суєтного життя, відрізняючись від загальної юрби людей, він приречений на нерозуміння і самотність?
Тепер уважніше розберемося з тим, у чому трагедія Печоріна. Для повного розкриття всієї складності натури цього далеко не самого позитивного героя варто звернути увагу на такі незначні риси його зовнішності, як темні вуса і брови при відрізняються світлих волоссі, які вказують на його неординарну, суперечливу натуру і природну аристократичність. А ось ще одна характерна деталь портрета: його очі ніколи не сміялися і блищали сталевим холодним блиском. О, цим багато сказано! Лермонтов показує свого героя в самих різних і несподіваних обставин.
Розглянемо причини того, у чому полягає трагедія Печоріна, коли він по природі своєї, здавалося б, улюбленець долі: розумний, красивий, не бідний, його обожнюють дами, але немає їй ніде спокою, тому і життя його безглузда обривається на піку зрілості.
Григорій Олександрович зовсім не благородний воїн або герой-коханець, це фатальний чоловік, який, де б не з’являвся, приносив одні неприємності, тому Михайло Юрійович буквально спеціально поміщає його в самі різні шари суспільства: до горців, контрабандистам, “водяного суспільства”. При цьому Печорин сам же страждав не менше, ніж оточуючі його люди. Але тільки він не мучився від докорів сумління, а найбільше переживав від незадоволеності його амбіцій і повної безглуздості всіх затеваемых їм підприємств заради забави, які замислювалися для видовищності, щоб випробувати гостроту почуттів.
Так від чого все-таки все пов’язане з ним так трагічно закінчувалося? І все начебто відбувалося не спеціально, а як би ненароком, навіть абсолютно випадково, іноді під маскою благородності, так би мовити, з чистих спонукань. Багато з його близького оточення хотіли бачити в ньому надійного покровителя і друга, але спілкуванням з ним вони просто труїлися. Частково на цьому і побудована повість “Герой нашого часу”. Трагедія Печоріна полягає і в тому, що він це розумів, але не хотів нічого робити, йому нікого не шкода, нікого він ніколи по-справжньому не любив і серйозно не прив’язувався.
Зануримося в його біографію, яка докладно свідчить про його дворянське походження і про те, що освіта і виховання він отримав абсолютно типове для свого кола. Як тільки він відчув свободу від опіки рідних, відразу ж кинувся в гонитву за задоволеннями світського суспільства, де не обійшлося і без пригод. Ставши одразу на шлях спокусника жіночих сердець, він став заводити романи направо і наліво. Але коли він домагався свого, йому вмить усе наскучивало, він швидко розчаровувався в тому, що вчора його ще так тягло, не давало спокою і розбурхувало уяву, а сьогодні йому вже нічого не було потрібно, він різко ставав холодним і байдужим, розважливим і жорстоким егоїстом.
Займаючись міркуваннями про те, у чому трагедія Печоріна, коротко потрібно сказати, що, втомившись від любовних утіх і загравань, він вирішує присвятити себе науці і читання, можливо, в цьому, як йому тоді здавалося, він знайде хоч якесь задоволення, але ні, йому все також сумно і самотньо. Тоді він вирішується на відчайдушний крок і відправляється на Кавказ, помилково думаючи, що під чеченськими кулями нудьга не живе.
Твір на тему “В чому трагедія Печоріна” далі можна продовжити тим, що Печорин став “сокирою в руках долі”. У повісті “Тамань” його захопили дуже небезпечні пригоди, в яких він сам мало не загинув і які у результаті привели до того, що порушили налагоджене життя і прирекли на жебрацьку смерть “мирних контрабандистів”. У повісті “Бела” одна смерть потягнула за з собою ще декілька, в “Фаталисте” Печорін виступає як провісник, віщуючи смерть Вулича, що негайно і сталося.
Печорін з кожним новим подією стає все більш бездушним і егоїстичним. У своєму щоденнику, єдиному одного, якому він довіряв свої сокровенним думки, він раптом напише, що справжньою духовною їжею, підтримує його життєві сили, стали людські страждання і радості. Може навіть скластися таке непримітне думка, що він ніби ставить експерименти, але вони дуже невдалі. Печорін визнається Максиму Максимычу в тому, що не здатний на серйозні почуття, будь то Бела або інша світська дама, вони однаково йому набриднуть, одна – по неуцтву і простосердечию, інша – від звичного і постійного кокетства.
З усіх життєвих бур він виносить свої ідеї і сам же зізнається, що давно живе не серцем, а головою. Розбираючи свої власні вчинки та спонукають до них пристрасті, він аналізує їх, однак якось зовсім байдуже, ніби це мало стосується, він завжди так поводився у відносинах з іншими людьми.
Що могло керувати цією людиною? А нічого, крім абсолютного байдужості і нелюдськості. Виправдував він свої вчинки тим, що ще з дитинства дорослі, виховуючи в ньому високо благородну натуру, загострювали свою увагу на його нібито поганих властивостей, яких не було, але вони через деякий час виявлялися за його власним бажанням. Він ставав злопам’ятним, заздрісним, готовим обманювати і в підсумку перетворився в “морального каліку”. Його нібито благі наміри і бажання часто відвертали від нього людей.
Печорін з усіма його талантами і спрагою діяльності залишився незатребуваним. Особистість його викликає різні точки зору, з одного боку – неприязнь, з іншого – симпатію, проте трагічність його образу не можна заперечувати, що роздирається протиріччями, він близький до образу Онєгіна і Чацкому, адже вони теж ставили себе окремо від суспільства і не бачили ніякого сенсу у своєму існуванні. А все тому, що не знайшли для себе високої мети. Так, саме високою, так як такого плану людей абсолютно не цікавлять ниці життєві цілі. У цьому житті вони набули лише здатність бачити людей наскрізь, хотіли змінити весь світ і все суспільство. Вони бачать шлях до досконалості через “прилучення до страждань”. От і всі, хто з ними зустрічаються, піддаються їхньому безкомпромісному випробуванню. Загалом, на цьому можна і закінчити твір на тему “В чому трагедія Печоріна”.