У чому незвичайність головного героя оповідання Бєлова “Звична справа”

Шістдесяті роки двадцятого століття – час, коли в радянській літературі панує герой, спрямований в майбутнє, що перебуває у вічному русі, постійно щось освоює і підкорює. Неважко здогадатися, яким критичним піддалася нападкам повість Ст. Бєлова “Звична справа” (1966 р.), герой якої не вписувався в традиційні рамки. Колгоспник Іван Африканович Дрынов ніяк не тягне на “героя епохи”. Дрынов не прагне до великих звершень. Його хвилюють буденні турботи: вчасно виорати, засіяти поле, зібрати врожай. Все це “звична справа”, як любить повторювати Іван Африканович.

Спочатку Іван Африканович постає перед нами не в кращому світлі: Дрынов ділиться з мерином Парменко спогадами про те, як “трохи випив” зі своїм другом Мишком. Праведного життя Івана Африкановича не назвеш: він любить випити, а в хмелю похвалятися. Багато в цьому персонажі комічного. Взявся Іван Африканович сватати Мишка наречену з сусіднього села, так Нюшка, недовго думаючи, схопила рогач так і виставила невдалих сватів з хати. Віз Іван Африканович в дровнях товар для магазину та забув прив’язати Пармена. Мерин зайшов на конюшню, дровни перекинулися, у двох самоварів відбило крани. Почне перераховувати Іван Африканович своїх дітей – “архаровців”, обов’язково заплутається, хто з них старший, хто молодший. Але якось непомітно смішне зливається з серйозним. Ми дізнаємося, що лише одного разу розлучився Дрынов з рідними краями – пішов на війну і повернувся з двома орденами Слави і Червоної Зірки. Адже ці нагороди давалися дійсно гідним, тим, хто виявив неабияку мужність і відвагу. Взагалі, в Івані Африкановиче вживаються, здавалося б, несумісні риси. З одного боку, готовність самовіддано захищати Батьківщину, з іншого – пасивність, звичка покірно тягнути свою лямку, тягнути безправне існування.

Але от виникає і наростає протест Дринова проти “кріпосного” порядку, проти дивної радянської системи, коли доводиться косити для своєї корови таємно, ночами, коли грошей за роботу не платять, та ще постійно погрожують штрафами і податками. Збунтувався Іван Африканович, охопила його “якась радісна удаль”, “спокійне веселе нерозсудливість”. Дрынов домігся довідки, що дає право на отримання паспорта. Листочок цей давав повну свободу – “їдь тепер куди хочеш, хоч на всі чотири сторони їдь, тепер вільний козак”. Але недарма не відчуває радості Іван Африканович. Зрозуміє він потім, що нема йому життя без землі, без рідного села, без ненаглядної Катерини. “Бунт” Івана Африкановича закономірний, справедливий. Він спрямований проти обесчеловечивающей системи. Проте з його допомогою можна самому перестати бути людиною. Сільському жителю не просто в місті вціліти як особистості. Шурин Митька розповідає про легкі заробітки на Півночі, та тільки з придбанням грошей він втрачає найважливіше – поняття про моральність і обов’язок. Не подобається Дрынову таке життя. “Всі звикли купувати все в тебе стало продажне. А якщо мені не треба продажного? Якщо я непідкупного хочу?” – говорить він Митькові. Але пам’ятає Іван Африканович про “повний комплект” дітей, яких треба годувати-напувати, а тому залишає колгосп. Три дні не було Івана Африкановича в селі, але вони здалися йому двома роками. І, напевно, чудово, що є такі Івани Африканови-чі, готові терпляче тягнути свій тяжкий віз, які не бажають і не можуть розлучитися з рідною землею, зі своїм корінням. Саме тут, у селі, зберігається народна життя, головний принцип якої – жити по совісті. Тут людина здатна відчути свій зв’язок з природою, відчути свою причетність до світу, а це почуття викликає потребу знайти відповіді на головні питання. “Так чого народитися-то було?” – міркує Іван Африканович. Цей одвічне питання – про сенс життя хвилює та інших героїв “сільської прози”. (Мені пригадуються розповіді Ст. Шукшина) Дивно, але Іван Африканович піднімається до істинно філософського осмислення життя. Неможливо забути, як не знаходить собі місця Іван Африканович після смерті Катерини. Порятунок від страшної туги він побачив в природі, в її мудрих законах. Думка про нескінченному круговороті – про колком морозі, сменяющемся навесні, про що цвітуть лілеї, долгоносых куликах, сінокосному багатті – дарує героєві Бєлова душевний спокій. “Жісь. Жісь, вона і є жісь, – думав він, – треба, видно, жити, діватися нікуди”. Він уже усвідомив, що життя без нього не зупиниться, а тому все ж “краще було народитися, ніж не народитися”.

Про необхідність порятунку села від безправ’я говорив Бєлов в “Звичному справі”. Не повинно селянство їхати в місто, не повинно ставати “йде станом”, інакше зруйнуються зв’язку, що з’єднують людини з справжнім життям, втрачатимуться моральні цінності, які створювалися протягом багатовікової історії і виражають сутність всього народу. Сорок років пройшло з появи “Звичного справи”. Але я думаю, що зараз, коли село кинута напризволяще, ця повість актуальна не менше, ніж тоді, в 1966-му році. Нам необхідні Івани Африкановичи, що живуть за законами народного буття, в згоді з природою і совістю.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь