Обломов згадує уві сні свою родову садибу у Соснівці, дитинство, няню, материнські ласки, той дитинно допитливий погляд на світ, який так вабить до всього нового і незвіданого. Зі спогадами герой мимоволі занурюється в атмосферу “живої радості”. “Сон Обломова” – фрагмент роману, цікавий з історичної точки зору. З нього, як з роману І. С. Шмельова “Літо господнє”, дізнаємося про звичайну життя селян та поміщиків в XIX столітті.
Занурюючись в низку дитячих спогадів, вже дорослий Ілля Ілліч, хоча і знає тепер, що немає на світі молочних рік і кисільних берегів, все одно сумує про те, що “казка не життя, а життя не казка”. В оповіданнях няні про богатирів з російських билин Обломов бачить алегоричне втілення героїчних сторінок реальної національної історії.
З м’якою іронією пише В. А. Гончаров про силу народних вірувань та прикмет в менталітеті наших предків: “Смерть у них приключалась від винесеного перед тим з будинку небіжчика головою, а не ногами з воріт; пожежа – від того, що собака вив три ночі під вікном; і вони клопотали, щоб небіжчика виносили ногами з воріт, а їли все те ж, по стільки ж і спали, як і раніше, на голій траві”.
Таким чином, “Сон Обломова” – фрагмент, що має в сюжетному відношенні вставний характер, одночасно може бути самоцінним художнім твором, написаним у жанрі есе, філософського роздуму про російською народі, красі національного фольклору та унікальності природи рідної землі. Слідом за дитинством Ілля Ілліч коротко згадує всю свою життя: навчання в пансіоні Штольца, де познайомився з Андрієм, першу прочитану книгу, дитячі роздуми про життя. Саме тоді прийшла Обломову в голову та життєва модель, за якою добрі люди пов’язували ідеальне щастя з спокоєм і бездіяльністю, а праця сприймали як покарання: “Життя, як покійна ріка, текла повз їх; їм залишалося тільки сидіти на березі цієї річки і спостерігати неминучі явища”.
Гроші обломовцы витрачали неохоче, так як не любили їх заробляти, тому і обстановку в будинку Обломов не квапився оновлювати. Характеризуючи економічне мислення простих співгромадян, В. А. Гончарів пише: “Взагалі вони були глухі до політико-економічних істин про необхідність швидкого і живого обігу капіталів, про посилену продуктивності і менше продуктів”. Створюється розуміння, чому капіталізм так важко приживався на російської грунті і так недовго проіснував у Росії, впавши на початку XX століття, розхитаний епохою російських революцій.