Гайфутдиновых у нашому селі багато. Всі вони – нащадки мого прадідуся Гайфутдинова Ахата Хафазиевича. Він залишив після яскраву династію, добру пам’ять. З гордістю і з особливою пошаною згадують його односельці.
Як же починався славний шлях ветерана Великої Вітчизняної війни Гайфутдинова Ахата Хафазиевича?
Він – дитя важкого часу. Саме час виховало і загартувало те покоління. Народився він у 1920 році в селі Муслюмово Сармановского району в селянській родині. У 1928году сім’я переїхала в село Ирекле Альметьєвського району. Тільки в 11 років він пішов вчитися. Провчився 5 класів. Становище сім’ї було дуже важке. В довгі літні дні він пас колгоспне стадо. З 1936 року почав працювати бригадиром у колгоспі. Можна собі уявити, як важко було в колгоспах, якщо шістнадцятирічного хлопця поставили бригадиром. Напевно, ще й тому, що у нього було хоч якусь освіту. П’ять років він тягнув цю лямку. Не легко було хлопчині. Адже доводилося з ранку до вечора ходити по полях, правильно планувати роботу. Довіра селян потрібно було виправдати. Вже справі навчився, а тут – війна.
В 1941 році пішов на фронт. У березні 1942 року воював на Смоленському фронті. В одній із затяжних боїв був тяжко поранений. Був відправлений у військовий госпіталь у місто Килимів Івановської області. Чотири місяці він боровся зі смертю. Мій дід, молодший з його синів, пам’ятає ще його спогади. Прадідусь часто розповідав про госпіталі, про те, як по-материнськи ставилися до них лікарі, санітарки, як діти виступали перед ними. Про те, як жадібно вони слухали по радіо зведення з фронту.
Після холодних окопів, безсонних і голодних ночей, звичайно, добре і тепло було в госпітальних палатах. Але кожен рвався на фронт. Треба було добити цих фріців! Здавалося: ось без них скінчиться війна, і вони не побачать головного. А головне – це перемога. У перемозі ніхто не сумнівався. Прадідусь якось написав свою автобіографію. Там є рядки: ніхто ні на хвилину не сумнівався в перемозі, ніхто не скиглив і не скаржився. Все робили своє солдатське справу! Ось які були прадіди і діди наші!
Після госпіталю прадіда відправили в місто Митищі Московської області набратися сил і зміцніти. Рани турбували. Тоді він ще не знав, яка пам’ять про те битві залишилася в ньому. Після лікарської комісії його відправили додому. Через 6 місяців він повернувся на фронт. Потрапив у місто Калінін. Мабуть, здоров’я його не відновилося. В кінці 1943 року В Москві його комісували. Двадцятитрирічний молодий хлопець інвалідом повернувся в рідне село.
У селі майже немає чоловіків. Вести колгоспне господарство, рости хліб для фронту потрібно. Він знову почав працювати бригадиром. Потрібно було працювати з жінками, з підлітками. Вся тяжкість тилу лягла на їхні плечі. Потрібно було і тут вистояти, зробити потрібний для фронту справу! І строгість потрібна була часом, і твердість. Напевно, саме в ці роки у нього сформувався суворий характер. Односельці згадують саме його суворість, правдивість і справедливість. За правду він стояв горою. Таким залишався все життя. Мої батьки пам’ятають його яскраві виступи на зборах, мітингах. Він був комуністом. Хоча зараз якесь негативне ставлення до цього слова, я думаю, все-таки комуністи – кращі люди свого часу. Адже саме ім’ям партії вони йшли на смертний бій за батьківщину.
До старості Ахат бабай ( саме так ми всі любили його називати, і зараз так згадуємо) пропрацював у рідному колгоспі “Дружба”. І головою колгоспу став згодом він. Ось вже коли ще випробування на міцність випали – адже партія вимагала виконання п’ятирічних планів. Потрібно відродити країну, підняти господарство. Як він працював?! Про це можна судити по його нагород. Його Почесні грамоти, медалі сьогодні є надбанням нашого шкільного музею.
З 1975 року він на заслуженому відпочинку, але продовжував працювати. Тепер вже завідуючим фермою. Так і не навчився він відпочивати.
Найважче випробування – випробування війною випало на долю мого чудового прадіда – Ахат бабай. Але й багато щасливих днів було в його житті : велика любов, народження дітей, онуків, увагу і повагу односельців. Він по-дитячому радів, коли його, як ветерана, запрошували в школу. Із задоволенням розповідав про війну, про своїх бойових товаришів.
У 1995 році йому різко стало погано. Він не любив скаржитися на здоров’я, не хотів засмучувати дітей. Виявилося, терпів до останнього. Невтішний діагноз був поставлений. Зібравши всі сили, він сам поїхав на операцію в Казань. Яке ж було здивування хірургів, коли вони під час операції виявили в його тілі кулю. Ось вона, та пам’ять про битву 1942 року, про яку не знав і сам прадідусь. 53 роки жила ця пам’ять в ньому. Не виніс в цей раз організм важкої операції. 23 липня 1995 року прадідусі не стало.
Мій славний прадід Гайфутдинов Ахат Хафазиевич був завжди в потрібному місці для потрібної справи. Значить, прожив не даремно. Я вправі пишатися. І я пишаюся!