Твір “Трагічна доля Мцирі”

Поетичний світ М. Ю. Лермонтова – це тривожний світ шукань, глибокої думки, невирішених питань і великих філософських проблем. Герой цього світу вражений що панує навколо несправедливістю. Він сповнений обурення і гніву. Мир Лермонтова – це світ високих і прекрасних почуттів: любові, дружби, тонких переживання душі. Основний пафос у творчості поета видно в “моральних питаннях” про долю і права людської особистості.

Однією з вершин художньої спадщини М. Ю. Лермонтова є поета “Мцирі” – плід тривалої і важкої творчої роботи. Ще в ранню пору в уяві поета виник образ юнака, що виголошується на порозі смерті гнівну, протестуючий промову перед своїм слухачем, старим ченцем. Цей образ ми зустрічаємо в романтичних поемах “Сповідь” і “Боярин Орша”, особливу ж виразність і найбільше значення він набуває в поемі “Мцирі”.

Найбільш поширена трактування образу головного героя як “природної людини”, яка стикається із згубною силою цивілізації, яка відірвала його від природного стану і заточила в монастир. При такому розгляді герой позбавляється притаманною йому багатозначності і глибини внутрішнього розвитку. Роки перебування Мцирі в монастирі, насильницького залучення до культури, були сповнені не тільки гіркотою втрат і страждань, але й суттєвими надбаннями. Особливість положення і долі змушує юнака замислитися над проблемами, невластивими “природному” свідомості. Поряд з мріями про батьківщині і свободі в ньому зароджується прагнення до пізнання навколишнього світу, ступеня його відповідності мрій та ідеалів. Мцирі прагне вирішити найважливіше питання про міру свободи людини в навколишньому світі.

Поет з безсумнівною симпатією оспівує войовничі мрії головного героя. Поема не розкриває до кінця прагнень юнака, але вони відчутні в натяках. Про свого батька і його співрозмовників Мцирі згадує, перш за все, як про воїнів. Невипадково йому сняться битви, в яких він перемагає, недарма мрії тягнуть його в “дивовижний світ тривог і битв”. Він переконаний, що міг би бути “в краю батьків не з останніх молодців”.

Хоча доля не дала Мцирі випробувати захват битвою, проте всім строєм своїх почуттів він – воїн. Суворою стриманістю герой відрізнявся ще з ранніх років. Хлопець пишається цим: “Ти пам’ятаєш, у дитячі роки сльози не знав я ніколи”. Волю сльозам він дає лише під час втечі: адже їх тепер ніхто не побачить.
Трагічна самотність в монастирі загартувало силу волі Мцирі. Невипадково, що він втік з свого “ув’язнення” в грозову ніч: те, що лякало боязливих ченців, наповнювало його серце радістю і почуттям братерства з грозою. Мцирі не страшила могила: в ній немає страждання.
Мужність і стійкість юнаки проявилися в битві з барсом, в ній з найбільшою силою розкривається героїчна сутність характеру юнака. Попри всю близькість до природи, Мцирі – представник іншого “царства”, людського, яке не може будуватися й існувати тільки за природними законами.

На шляху до “край батьків” юнак переживає ще одну зустріч, яка має символіко-узагальнений сенс, – зустріч з дівчиною-грузинкою. Але герой долає спокусу відокремленого щастя і спокою вдалині від батьківщини, від світу “тривог і битв”. Він так і не зайшов у саклю, де переховувалася юна грузинка: “Я мета одну, пройти в рідну країну, мав у душі”.

Трагізм Мцирі проявляється в його внутрішній суперечності. Він далекий від гармонійності. Одне з його протиріч – між силою духу і слабкістю тіла – відображає не тільки згубність впливу монастирської атмосфери, але і більш глибокий конфлікт філософського плану, який полягає в протиборстві між нескінченними можливостями людського духу і кінцівкою існування “тлінного” тіла.

Сповідь героя багатозначне співвідноситься з авторським вступом до поеми. Якщо епіграф нагадував про часи біблійно-легендарних, то на початку прологу йдеться про реально-достовірному минулому – про історію стародавнього монастиря, багатостраждального грузинського народу. Далі розповідь перекладається з загальноісторичної плану, предмет якого – доля держави і народу, в особистісний план. Тут викладається історія долі конкретної людини – Мцирі. Поет рухається послідовно від великої до малої історії, а від неї – до окремої особистості, “піщинки” історії. Подвійний погляд поета на свого героя, ззовні і зсередини, зближує і розділяє його з ним.

Трагізм головного героя полягає не тільки в тому, що він не знаходить конкретного шляху, який веде його на батьківщину, до вільного природного життя, але і в тому, що такого шляху немає взагалі, бо немає повернення назад в історичне минуле. Лермонтов в поемі “Мцирі” зображений “вічний гомін” людини, його одвічний пошук, невпинну боротьбу за творення й утвердження в собі та у світі найвищих людських цінностей.

Умовляння старого ченця не змушують Мцирі покаятися. Він і тепер би “рай і вічність проміняв” за кілька хвилин серед близьких. Обставини виявилися сильнішими його, герой марно сперечався з долею. Переможений, він духовно не зломлена і залишається позитивним чином літератури, втіленням мужності і героїзму.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: