Всяке діло в світі діється, про всяке у казці говориться. Жили-були дід та баба. Всього у них було вдосталь – і коровушка, і овечка, і кіт на печі, а от дітей не було. Дуже вони сумували, всі сумували. От раз взимку пало снігу білого по коліно. Сусідські дітлахи на вулицю висипали – на санках кататися, кидатися сніжками, та й стали ліпити снігову бабу. Дивився на них дід з віконця, дивився та й каже бабі:
– Що, дружина, призадумавшись сидиш, на чужих хлопців дивись, ходімо і ми, разгуляемся на старості років, і ми зліпимо снігову бабу.
А на стару, вірно, теж веселий годину накотив. – Що ж, ходім, діду, на вулицю. Тільки на що нам бабу ліпити? Давай-ка виліпив доньку Снігуроньку.
Пішли старі в город і давай снігову доньку ліпити. Виліпили доньку, вставили замість очей дві голубеньких намистини, зробили дві ямочки на щічках, з червоної стрічки – роток. Куди як добра снігова донька Снігуронька! Дивляться на неї дід з бабою – не надивляться, милуються – не намилуються. А у Снігуроньки роток посміхається, волосок завивається.
Ворухнула Снігуронька ніжками-ручками, з місця зрушила та й пішла по городу до хати.
Дід і баба точно позбулися розуму – до місця приросли.
– Дід, – баба кричить, – так це в нас донечка жива, Снігуронька дорога! І кинулася в хату. То-то радості було!
Зростає Снегурка не по днях, а по годинах. Що не день – Снегурка все красивішим. Дід і баба на неї не надивляться, не надишуться. А собою Снегурка – як сніжинка біла, оченята що блакитні намистини, руса коса до пояса. Тільки рум’янцю у Снігурки немає як немає так в губах ні кровинки. А і так хороша Снегурушка!
Ось прийшла весна-ясна, понабухли нирки, бджоли полетіли в поле, заспівав жайворонок. Всі хлопці ради-радешеньки, дівчата весняні пісні співають. А Снігуронька занудьгувала, невесела стала, все в віконце дивиться, сльози ллє.
Ось і літо прийшло червоне, зацвіли квіти в садах, достигає хліб на полях.
Пущі колишнього Снегурка хмуриться, все від сонця ховається, все б їй в тінь так у холодок, а ще краще під дощик.
Дід та баба всі ахають:
– Вже здорова ти, доню? – Здорова я, бабуся.
А сама все в куточок ховається, на вулицю не хоче. От раз зібралися дівчата в ліс по ягоди – малину, черничку, алу суничку.
Стали і Снігурку з собою звати:
– Ходім та ходім, Снігуронька. – Ходім та ходім, подруженька. Неохота Снігуроньці в ліс йти, хочеться Снігуроньці під сонечко. А тут дід і баба велять:
– Іди, іди, Снігуронька, іди, іди, дитино, повеселися з подружками.
Взяла Снігуронька кузовок, пішла в ліс з подружками. Подружки по лісі ходять, вінки плетуть, водять хороводи, пісні співають. А Снігуронька знайшла студений струмочок, біля нього сидить, у воду дивиться, пальці у швидкій воді мочить, краплями, мов перлами, грає.
Ось і вечір прийшов. Розігралися дівчата, наділи на голівоньки вінки, розпалили багаття з хмизу, стали стрибати через багаття. Хочеться стрибати Снігуроньці. Так пристали до неї подруженьки. Підійшла Снігуронька до вогнища. Варто-тремтить, в обличчі ні кровинки нема, руса коса розсипалася. Закричали подруженьки:
– Стрибай, стрибай, Снігуронька!
Розбіглася Снігуронька і стрибнула.
Зашуміло над багаттям, застогнало жалібно, та не стало Снігуроньки.
Потягнувся над багаттям білий пар, свился у хмарка, полетіло хмарка у висоту піднебесну.