Твір по Маяковському “Тема любові”

Любов – це саме незвідане почуття. У нього ніколи не було, немає, і не буде точного визначення. У кожної людини свої неповторні душа, сприйняття світу та почуття. По відношенню до батькам або дитині – це одне, по відношенню до “народним кумирам” – це інше, і зовсім інше – це любов до себе або комусь одному в цілому світі. Кожна людина прагне до того, щоб його почуття були неповторними, не такими, як у когось. Ось саме з цієї точки зору і цікаво розглядати творчість Маяковського.

Незважаючи на настільки могутню зовнішність, у Володимира Маяковського дуже ніжна і вразлива душа, податлива на любов і ласку, сприймає чужий біль як свою. Тільки от біль його душі не була цікава нікому.

Його любов до кому-то одному в цілому світі залишилася неподіленою. Хоча, як сказав А. Камю “Не бути коханим – це всього лише невдача, а не любити – ось нещастя”.

Поетові залишалося тільки благати: “Дай хоч останньою ніжністю вистелити твій минає крок” і “Вибігти, тіло на вулицю кинути”.

Е. Фромм сказав колись, що той, хто любить по-справжньому якусь одну людину, кохає весь світ. Те ж саме відбулося і з душею Маяковського. Свої почуття йому довелося звернути “до всього”. Взагалі, у віршах про кохання поет висловлює своє особливе розуміння цього почуття. Почуття дуже ніжного і вразливого.

Почуття, яке не можна затьмарювати соціальними забобонами, опускати в бруд буденності і повсякденності. Але це були лише його погляди, наодинці з якими він провів усе життя. Він “сам такий”, “трошки коня”. В очах у нього “вулиця перекинулася, тече по-своєму”.

Поет був самотній і не зрозумілий. Все життя він Дон-Кіхотом боровся з вітряками. Як результат, заслужив лише репутацію громадського поета і гучного голосу “трибуна революції”. “Сам себе упокорював, стаючи на горло власній пісні”. Він міг побачити чужі очі, відбитися в них, прийняти поточну з них “загальну звірячу тугу” і відгукнутися. А його біль зрозуміти не могли. Або не хотіли.

Володимир Маяковський підносив свою самотність таким чином, що за його самотність ніхто і не приймав: “Що може хотітися отакою брилі? А брилі багато чого хочеться…”. З часом, Маяковський маскує у поезії свою самотність: “Я хочу бути зрозумілий рідною країною, а не буду зрозумілий – що ж, по рідній країні пройду стороною, як проходить косий дощ”.

Душа Маяковського була велика, а її господар, як міфічний велетень, сперечається – так обов’язково з Богом, а якщо його морозить, то небо стрясає гроза. Його любили, як голос революції, а от самого головного не помітили. І, може бути, саме тому його творчість настільки незвично. Воно віддзеркалює тих, кому не важливі почуття людини і лише деякі можуть розглянути істину.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: