Їх залишилися лише одиниці: тих, хто бачив своїми очима, тих, хто відчув на собі порох, кров і страх тих, хто вижив у Великій Вітчизняній Війні.
Про ветеранів у нас прийнято згадувати лише напередодні Дня Перемоги, так і те, як прикріпленої георгіївської стрічки на різних елементах одягу. Ми помічаємо тільки в цей день, коли, гордо обвішані орденами, вони, важко дихаючи, неспішно шкандибають по парку. Так і той, хто їх, ветеранів, зауважує в розпаленілої народними гуляннями і алкоголем натовпі?
Що вже говорити про звичайний день, коли поспішаючи по своїх “шалено важливих справах, ми штовхаємо проходить старого ветерана. Де вдячність за нашу можливість вибирати собі десять видів сніданку, двадцять пар джинсів і тридцять моделей мобільних телефонів?
Забуті державою, непотрібні суспільству, перемелені сталевими щелепами війни і злиднів, ветерани нині викинуті на узбіччя сучасного життя, як старий і подертий черевик. Їх просто не помічають, ставлячись, немов до порожнього місця в транспорті, громадських місцях, поліклініках.
Невже ці люди не заслуговують елементарної поваги?! Невже вони терпіли нестатки, дивом уникли смерті, будували новий світ для того, щоб тепер ходити примарами серед живих. Адже їх дуже мало і потрібна їм трошки нашого тепла, участі, уваги. Вони гідні кращої долі, ніж нині можуть запропонувати можновладці, говорять красиві промови на парадах з безсоромно лукавими очима.
З політиками і так все ясно, але ж потрібно почати з себе. Кожен з нас може чимось допомогти. Для початку подякувати, щиро і з душею. Якщо у вашому оточенні є люди, які на власні очі бачили війну і пройшли всі кола її пекла, не залишайтеся байдужими – проявіть участь до їх життя, адже ветеранів Великої Вітчизняної Війни залишилися лише одиниці…