Ми з Денисом дружимо вісім років. Познайомилися коли ще ходили в дитячий сад. Разом поступили в перший клас однієї і тієї ж школи. Ні в нього, ні у мене немає братів і сестер. Напевно, тому наша дружба така міцна. Правда, буває, ми сваримося, не завжди уважні один до одного, але обов’язково до днів народження ретельно вибираємо один одному подарунки. Знаємо кожну дрібницю, яка є у одного, знаємо бажання і мрії один одного. Звичайно, не завжди є можливість таку мрію виконати. Не можу ж я подарувати Денису парашут, а він мріє про нього, збирається спускатися з п’ятого поверху. Не можу навіть поки що й кінокамеру подарувати – це теж його мрія. І от думаю, гадаю, особливо коли підходить січень, а у нього день народження 2-го.
Рішення мені підказала моя кішка, народивши двох чудових кошенят. У Дениса кішки немає, але я не знаю, як поставляться до подарунка (кошеняті) його батьки. Він грає з моїми часто і з задоволенням, але нічого не говорить про те, чи хоче сам завести кішку.
У день народження я зав’язав на шию кошеняті величезний блакитний бант – під колір очей, притиснув його разом з бантом міцніше до себе. І відправився в гості. Цей день я ніколи не забуду: Денису принесли в подарунок трьох кошенят: крім мого, білу пухнасту кішечку з червоним бантом і рудого котика з темно-коричневими очима, дуже тихого й перелякане. Розгубилися всі: і ми, і Денис, і його батьки. Від розгубленості дорослі забули подумати, чи хочуть вони взагалі кішку в будинок. У Дениса залишився один – тихий Рижик. Ми з бантами ніби носили в гості: вони грали, бігали, смішили всіх своїми стрибками і шкереберть, а Рижик, забившись у куточок, дивився на них з осудом. Його й обрали за зразкову поведінку і скромність.