Ось і настало перше вересня. Літо пролетіло, як завжди, швидко, непомітно настала осінь і покрила все навколо яскраво-жовтогарячими і золотими фарбами. Першачки радісно несуть пишні букети своїм вчителям, тягнуть на собі, ще поки порожні ранці, верещать, не можуть, нарешті, дочекатися першого заняття і знайомства з майбутніми однокласниками. Але не все так щасливі в цей день. Старшокласники похмуро плетуться по знайомій дорозі і досі не вірять у те, що літо закінчилося. Але ось, побачивши обличчя своїх однокласників, старшокласник відразу ж забуває про смуток і поспішає розповісти про всі свої літні пригоди.
Так і пролетіли мої одинадцять років в школі – від першого дзвінка до останнього. І ось, я стою в приймальній комісії і чекаю своєї черги на подачу документів. Почуття змішані: це і радість, що я вже доросла, буду жити далеко від будинку, і смуток, адже всі однокласники роз’їхалися по різних містах, і ми більше не посміємося разом на перерві, і страх перед зустріччю з новими викладачами та одногрупниками. Черга підійшла непомітно. Я віддала документи і прослухала всю необхідну інформацію про терміни, в які будуть відомі прізвища вступників.
У підсумку я вступила в цей ВУЗ. А вибрала я його не випадково. Останнім часом я почала цікавитися екологією навколишнього середовища. І мені захотілося пов’язати свою подальшу професію саме з цим напрямком. Тоді, я почала підшукувати внз, які готують фахівців такої спрямованості. І ось, я дізналася про державний університет аерокосмічного приладобудування. Я вибрала саме цей навчальний заклад ще й тому, що місто, в якому я живу, активно співпрацює з цим вузом.
Коли я вперше побувала в одному з корпусів вузу, я відразу ж зрозуміла, що будівля є історичною: масивні дубові двері, високі стелі, гвинтові сходи, стрілчасті вікна. Проходячи з одного корпусу в інший, мимоволі уявляєш собі як більше, ніж двісті років тому, тут ходили кавалери, аристократи, генерали, міністри і сама імператриця Катерина II. А під час прослуховування історій, пов’язаних з палацом, повністю занурюєшся в позаминулого сторіччя.
Так само сильне враження на мене справила зустріч зі своєю групою. Мені здавалося, що друзів краще, ніж в шкільні роки, я не знайду ніколи. Але ми швидко здружилися з хлопцями. Групою ми часто відвідуємо різні пам’ятки або просто гуляємо разом. Також ми намагаємося допомагати один одному з навчанням. Ще задовго до вступу до вузу, я часто замислювалася над тим, як я буду жити в гуртожитку. Все-таки університет знаходиться далеко від мого будинку, і гуртожиток – це мій будинок на час навчання. Я дуже боялася опинитися в одній кімнаті зі старшекурсницей, мені здавалося, що з людиною, старшою за себе, я ніколи не уживусь. Але на ділі все виявилося навпаки: сусідка, проживши один рік у гуртожитку, ділиться порадами і завжди готова прийти на допомогу.
Але найбільше я боялася самої навчання. Мені здавалося, що предмети, які я буду вивчати, неможливо зрозуміти. Особливо я переживала за нарисна геометрія. Але і цей страх не виявився реальністю. Викладачі добре пояснюють теми і відповідають на запитання студентів. В результаті у мене є всі заліки, немає заборгованостей, а зараз я готуюся до своїх перших іспитів. Сподіваюся, що здам їх на “добре” і “відмінно”. В цілому, навчанням в університеті я дуже задоволена. Кожен день наповнений яскравими моментами. Хочеться, щоб роки в інституті пролетіли не так швидко, як шкільні. А для цього потрібно цінувати всі дні, проведені в ньому, радіти успіхам і витягувати уроки з невдач.