Добре опинитися у розпал золотої осені біля лісного озерця. Після довгої дороги на березі влаштовуємо привал. Сідаємо на повалене дерево і завмираємо у німому захопленні. У дзеркалі води – золоті відблиски природи, в’яне. В озері змінюється золотими барвами листя старих величезних дерев. Вони – немов вартові озера. Дерева майже впритул підійшли до води і застигли біля самого берега. – Берег озера облямований ще блідо-зеленими заростями, що також відбиваються у воді. Але ця зелень не в змозі змагатися з золотом природи, квітучий своїм останнім, осіннім цвітом. Здається, золоті злитки обтяжують гілки дерев. Зовсім близько підійшли до озера розкішні кущі верби.
А зверху в озерну гладь дивиться небесна блакить. Здається, ‘що від цієї синяви віє морозцем. Синій морозяний подих неба приглушують великі білі хмари. Вони також відбиваються в озері. Білизна хмар немов нагадує про близький холод, про білий сніг. Я Вдивляюся в цю красу золотої осені і відчуваю, що чогось не вистачає. Птахів! Однак озеро не самотньо – його не покинули дикі качки. Просто вони десь ховаються в заростях. Чується плескіт води. Це, мабуть, риба плескоту, вистрибуючи з води, або качка, а може, налетів вітерець і вдарив водо про берег. Озерна вода дійсно трохи брижиться, але це не заважає роздивити в неї дерева, хмари. Від озера і дерев, що таємниче темніють далеко, віє спокоєм, затишком. Ми знаємо, що кожен осінній день неповторний, можливо, до ранку листя часом сьогодні ня від нічних заморозків, крони дерев зменшаться ще більше. Але це завтра.
Поки ми насолоджуємося красою цього дивного осіннього дня.