“У дні сумнівів, в дні обтяжливих роздумів про долі моєї батьківщини, – ти один мені підтримка і опора, про великий, могутній, правдивий і вільний російську мову”, – так писав у своєму знаменитому вірші в прозі “Російська мова” І. С. Тургенев. І, напевно, кожен з нас, до якої б мовної групи не належав, може те ж саме сказати про рідною мовою. Але чи замислюємося ми над тим, яке чудове спадщина дісталася нам від минулих століть? Адже мова – основа основ духовної культури, чарівне знаряддя, за допомогою якого здійснюється зв’язок часів, зв’язок поколінь.
Мова – це дійсно великий, безцінний дар людству. Але це і велике, серйозне мистецтво. “Мова – дивно сильний засіб, але треба мати багато розуму, щоб користуватися ним”, стверджував Гегель. І його думка не раз підтверджували інші вчені, мислителі, письменники. Адже мало навчитися вимовляти звуки і слова, мало навіть навчитися складати їх у пропозиції-треба вміти бути почутим! Ми використовуємо слова кожен день, кожну годину, іноді навіть кожну хвилину. Ми говоримо про щось з друзями, ми сперечаємося, відстоюємо власну думку, ділимося враженнями, ми висловлюємо радість чи розчарування, зізнаємося в почуттях, схвалюємо чи лаємо і т. д. І при цьому рідко усвідомлюємо до кінця, навіщо дано нам мистецтво й уміння говорити. А адже цей дарунок послано нам не випадково. І ми просто не маємо права марнувати його безцільно. Адже не випадково Л. Н. Толстой стверджував, що ” моральність людини видно в його відношенні до слова “. Якщо ми звикли говорити, не підтверджуючи свої слова справою, якщо за нашими словами не приховані серйозні думки, якщо наші слова “народжуються мовою “, а не в розумі, наше життя, наш внутрішній світ виявляться такими ж поверхневими і порожніми, як ці слова. А якщо слово-це відображення думок. почуттів, переконань, принципів, – це слово, як і сама людина, буде жити у віках.
Варто замислитися: чому твори багатьох великих письменників пережили своїх авторів і анітрохи не втратили своєї сили і свіжості, а деякі оповідання, романи, повісті, вірші не прожили й року і були назавжди забуті? Вся справа саме в тому змісті, в тих думках, які вкладено в слова, у внутрішньому світі самого письменника. Мова використовується для спілкування, для збереження в пам’яті людей, у пам’яті цілого народу тих чи інших історичних подій. Мова допомагає нам міркувати про тих чи інших явищах життя. Вдягнувся в поетичну форму, він піднімає настрій і надихає людей. І не обов’язково, щоб слова лягали на папір, – влучне, точне слово, фраза, пісня можуть продовжувати жити, передаючись з уст в уста. Адже поруч з книжкової, письмовій літературою здавна існує величезна усна література. Велике багатство народних пісень – хорових, весільних, розбійницьких, обрядових, жартівливих і т. д. В них звучить то нестримна молодість і сила, глибока печаль, смуток, радість, торжество, захоплення. В них розкривається велика широта душі. Цілі розсипи мудрих прислів’їв, загадок, присловий, казок, билин збереглися до наших днів з незапам’ятних часів. І вони житимуть ще не одне століття, служачи наставником, вчителем життя, моральності, духовності народу. Адже в цих творах, як і в творах письмовій літератури, відбилися і розум, і історична пам’ять, і мрії багатьох поколінь. “Тисячоліттями творив народ це гнучке, пишне, невичерпне багатство, розумне, поетичне і трудове знаряддя своєї національної життя, своєї думки, своїх почуттів, своїх надій, свого гніву, свого великого майбутнього”, – писав Л. Н. Толстой. Так давайте цінувати це багатство, давайте ставитися до нього дбайливо і трепетно, боячись засмітити, знеособити, розгубити те, що дано нам згори, – нашу мову, нашу мову. І як закликав стародавній вчений і мислитель Сенека:
- “Хай буде нашою вищою метою одне: говорити, як відчуваємо, і жити, як говоримо”!