Твір “Мій дідусь на війні”

Я живу в маленькому кубанському хуторі Разнокол. Це маленька кровинка нашої Батьківщини. В суворі роки війни дев’яносто чоловік покинули рідний дах, двадцять шість чоловік не повернулися. Їх імена назавжди залишилися в пам’яті народу.

Я не бачив війни, але про неї мені розповідав мій прадідусь Коркін Микола Євгенович. У своєму творі я хочу поділитися його спогадами.

Сім’я прадідуся переїхала на Кубань у 1937 році з Вологодської області. Крім Миколи, в сім’ї було ще два сини – Михайло та Валентин.

В 1941 році німці в станиці Варениковской розбомбили міст. Потрібно було його відновлювати. Валентин зголосився добровольцем. Через деякий час від нього отримали лист, написаний на клаптику газети. Валентин писав, що він іде на фронт. Незабаром пішов воювати і Михайло. Обидва брати загинули.

В 1943 році німці увійшли в хутір. Вони селилися в будинках, виганяючи з них людей. Сім’я прадідуся оселилася в землянці, яку викопали на городі. Було дуже важко, мерзли. Їсти було нічого. Прадідусь пам’ятає, як його мама з подрібненої кукурудзи пекла коржі.

Після вигнання фашистів Микола став працювати листоношею. Ходив за 7 кілометрів за поштою. Страшні вісті про загиблих на війні, радісні звістки з фронту приносив у хутір маленький листоноша. Було йому всього 13 років. Саме мій прадідусь, Микола Євгенович, приніс телеграму, в якій говорилося, що війна закінчилася. Зібралися всі жителі хутора, і голова колгоспу оголосив звістку про перемогу над фашизмом.

Я пишаюся своїм прадідусем. Саме його стараннями в нашому хуторі біля пам’ятника радянському солдату – визволителю встановлено пам’ятний знак загиблим мирним жителям хутора Разнокол від німецько-фашистських загарбників.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам