Твір “Бєлінський – основоположник російської естетики та літературної критики”

Художня література для нього – одна з форм суспільної самосвідомості, дієвий засіб етичного та естетичного виховання. Мистецтво Бєлінський постійно пов’язував з сучасністю, з завданнями боротьби проти несправедливих суспільних відносин. Він писав: “Віднімати у мистецтва право служити громадським інтересам – означає не піднімати, а принижувати його, бо це означає позбавляти його живої сили, тобто думки”.

Теоретичні судження Бєлінського з багатьох питань і сьогодні не втратили живого актуального значення. Він створив ту концепцію реалізму, яка в своїх основних рисах виявилася справедливою для подальшого розвитку російської літератури. Ця концепція була невіддільна у Бєлінського від ідеї народності літератури. Він був переконаний, що “якщо зображення життя вірно, то і народно”. Ще у статті про Гоголя 1835 р. Бєлінський прямо стверджував, що народність є не гідність, а необхідна умова істинно художнього твору. На глибоке переконання критика, справжня народність полягає в постановці проблем великого суспільного значення, відображення насамперед не зовнішнього, а внутрішнього, духовного своєрідності народу, його субстанції, як писав Бєлінський, в правильному відтворенні істотних, типових рис дійсності. Разом з тим Бєлінський ніколи не змішував народність з простонародностью, з переважним інтересом до дріб’язкових, етнографічних подробиць народної життя. Він був цілком згоден з Гоголем, який сказав, що “справжня національність полягає не в описі сарафана, але в самому дусі народу” (“Кілька слів про Пушкіна”). Саме тому Бєлінський рішуче виступав проти космополітичних теорій, згідно з якими національність ніби “походить від чисто зовнішніх впливів і виражає собою все, що є в народі нерухомого, грубого, обмеженого, нерозумного і діаметрально протиставляється всьому людському”.

У літературі та літературній критиці 20-30-х років поняття національність та народність часто вживалися як синоніми. Навіть у статтях про Пушкіна Бєлінський не завжди диференціював ці поняття. Довгий час критик вважав, що “російський поет може себе показати істинно національним поетом, тільки змальовує в своїх творах життя освічених станів…”, що для звання великого поета мало вміння “схоплювати різкі відтінки тільки грубої простонародної життя…”. Однак у другій половині 40-х років Бєлінський у чому уточнює свою позицію. Захищаючи принципи “натуральної школи”, він приходить до висновку, що перш за все в народі, в селянство відображаються кращі національні риси. Тому він вважав безсумнівним достоїнством “натуральної школи” те, що “від вищих ідеалів людської природи і життя вона звернулася до так званої “натовпі”, виключно обрала його своїм героєм…”, що і дозволило літературі стати “цілком національну, русскою, оригинальною і самобытною…”.

В системі естетичних поглядів Бєлінського важливе місце займає принцип історизму. Він полягає в розкритті багатогранних зв’язків літератури з життям, яка, як писав Бєлінський, “завжди вище мистецтва, бо мистецтво є тільки одне з незліченних проявів життя”. Ось чому в критичних статтях 40-х років Бєлінський прагнув розглядати проблематику художніх творів в соціальному плані, виявляти в літературі відображення суспільних суперечностей епохи, судити літературу життям, а життя – літературою.

Послідовно борючись з теорією “мистецтво для мистецтва”, Бєлінський разом з тим рішуче наполягав на визнанні специфічних особливостей літератури. Мистецтво здатне виконати свою найважливішу суспільну роль лише при тій неодмінній умові, що воно є саме мистецтвом, а не набором фраз. Найзначніше або актуальний зміст ще не робить твори художнім: “… Якими б чудовими думками не було сповнено вірш, як би сильно озивалося воно сучасними питаннями, але якщо в ньому немає поезії – у ньому не може бути ні прекрасних думок і ніяких питань”. Бєлінський постійно відстоював думку про нерозривний, діалектичному зв’язку змісту і форми: “Ідея з формою повинна бути органічно слиянна, як душа з тілом, так що знищити форму значить знищити ідею, і навпаки”. Положення про змістовності художньої форми є одним з найважливіших завоювань естетики Бєлінського.

З тих же діалектичних позицій розглядав критик і типову проблему, яку він назвав “одним з основних законів творчості”. “Треба,- писав Бєлінський,- щоб особа, будучи виразом цілого особливого світу осіб, було водночас і одна особа, ціле, індивідуальне. Тільки при цьому умові, тільки через примирення цих протилежностей і може воно бути типовим особою”. Критик прагнув перш за все усвідомити пафос художнього твору, зрозуміти його внутрішню структуру, розібратися в його внутрішньому світі. Створення передової естетики сприяв дивовижний універсалізм Бєлінського, щасливо поєднав в собі і критика і теоретика та історика літератури. Величезний моральний авторитет Бєлінського, визнається його сучасниками і залишається непорушним для нас, ґрунтувався на твердість його переконань і кришталевої чесності. Ніякі “побічні” міркування не могли змусити його змінити або пом’якшити точку зору. Для нього не існувало в літературі “табеля про ранги”. Виключно високо цінував він значення Гоголя в історії російської літератури. Але і улюбленому письменнику критик не міг пробачити ідейних помилок. Так само виховував Бєлінський і молодих письменників. Захоплено зустрів він перший роман Достоєвського “Бідні люди”, але настільки ж прямо висловив своє негативне ставлення до тієї ідейної нечіткості, яка проявилася в наступних творах талановитого письменника.

Велике критичне майстерність Бєлінського. Він використовував різні жанри: оглядові та проблемні статті, створював блискучі памфлети, вдавався до засобів іронії та пародії. Мова Бєлінського-критика став одним із факторів подальшого розвитку публіцистичного стилю у російській літературній мові.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам