Мені розповіли нещодавно історію про ялинці, посадженої в одному московському дворі. Це була блакитна срібляста ялина. Блакитне дерево з казки.
Мешканці, що в’їхали в новий будинок, посадили ялинку самі. Для неї вирили глибоку яму, підготували їй гарну пухку землю, обклали дно ями лісовим дерном. Привезли навіть трохи хвої з лісу і посипали навколо ялинки, щоб вона відчувала себе, як вдома.
Дерево прийнялося. На гілках з’явилися свіжі, пухнасті пагони. Блакитна ялина стала гордістю всього будинку, його окрасою. Всі бачили, що вона пишно розрослася. І ввечері, якщо ви проходили повз вас стосувався задумливий і щемливий запах лісової хвої, запах дитинства, запах чистоти.
І ось одного разу, перед Новим роком, мешканці, вийшовши з дому рано вранці, побачили, що ялинку хтось зрубав. Зрубав, але не біля кореня, а забрав пухнасту верхівку. Понівечене дерево стояло у дворі, безпорадно розпластавши залишилися нижні гілки, наче відрубав йому голову кат. Люди довго дивилися на ялину, не вірячи своїм очам,- дивилися з болем, страхом, гнівом.
На наступний день мешканці прикріпили до дерева табличку. Табличка була зроблена добротно, старанно, на ній було написано великими літерами: “Пам’ятник негіднику, який під Новий рік зрубав цю ялинку”.
Ялина засохла і померла, а табличка на мертвому дереві укріплена досі.
Чоловік, який вбив дерево, проходить, може бути, повз нього щодня. І хочеться вірити, що кожен день мертва ялинка, як мовчазний докір совісті, нагадує йому про скоєне.