Війна – це горе, сльози. Вона постукала в кожен будинок, принесла біду: матері втратили своїх синів, дружини – чоловіків, діти залишилися без батьків. Тисячі людей пройшли крізь горнило війни, пережили жахливі муки, але вони вистояли і перемогли. Перемогли в найважчій з усіх воєн, перенесених досі людством. І живі ще ті люди, які у важких боях захищали Батьківщину. Війна в їх пам’яті спливає найстрашнішим сумним спогадом. Але вона ж нагадує їм про стійкість, мужність, несломленности духу, дружбі і вірності.
Я знаю багатьох письменників, які пройшли цю страшну війну. Багато з них загинули, багато хто отримав важкі каліцтва, багато вціліли у вогні випробувань. Ось чому вони досі пишуть про війну, ось чому знову й знову розповідають про те, що стало не тільки їх особистим болем, але і трагедією всього покоління. Вони просто не можуть піти з життя, не попередивши людей про небезпеку, яку несе забуття уроків минулого.
Мій улюблений письменник – Юрій Васильович Бондарев. Мені подобаються багато хто його твори: “Батальйони просять вогню”, “Берег”, “Останні залпи”, а найбільше “Гарячий сніг”, в якому розповідається про одному військовому епізоді. У центрі роману – батарея, перед якою поставлено завдання: за будь-яку ціну не пропустити ворога, що рветься до Сталінграда. Цей бій, можливо, вирішить долю фронту, і тому так грізний наказ генерала Безсонова: “Ні кроку назад! І вибивати танки. Стояти і про смерть забути! Не думати про неї ні за яких обставин”. І бійці розуміють це. Бачимо ми і командира, який честолюбивом прагнення схопити “мить удачі”, прирікає на вірну загибель підлеглих йому людей. Це лейтенант Дроздовекин. Він забув, що право розпоряджатися життям інших на війні – право велике й небезпечне. На командирів лежить велика відповідальність за долі людей, країна довірила їм їх життя, і вони повинні зробити все можливе, щоб не було марних втрат, тому що кожна людина – це доля. І це яскраво показав Шолохов М. у своєму оповіданні “Доля людини”. Андрій Соколов, подібно мільйонам людей, пішов на фронт. Важкий і трагічний був його шлях. Назавжди залишаться в його душі спогади про табір військовополонених Б-14, де тисячі людей колючим дротом були відокремлені від світу, де йшла страшна боротьба не просто за життя, за казанок баланди, а за право залишитися людиною. Про людину на війні, про його мужність і стійкості пише Віктор Астаф’єв. Він пройшов війну, став на ній інвалідом, у своїх творах “Пастух і пастушка”, “Сучасна пастораль” та інших розповідає про трагічну долю народу, про те, що довелося пережити йому у важкі фронтові роки.
Молодим лейтенантом був на початку війни Борис Васильєв. Найкращі його твори – про війну, про те; як людина залишається людиною, тільки до кінця виконавши свій обов’язок. “У списках не значився” і “А зорі тут тихі” – це твори про людей, що відчувають і несуть особисту відповідальність за долю країни. Завдяки Васковым і тисячам таких же, як він, і була здобута перемога. Всі вони билися з “коричневою чумою” не тільки за своїх близьких, але і за свою землю, за нас. І найкращий
приклад такого відданого героя – Микола Плужников у повісті Васильєва “У списках не значився”. У 1941 році Плужников закінчив військове училище і був направлений для проходження служби в Брестську фортецю. Він прибув вночі, а на світанку почалася війна. Його ніхто не знав, він не значився в списках, так як не встиг доповісти про своє прибуття. Незважаючи на це, він став захисником фортеці – разом з бійцями, яких не знав, і вони бачили в ньому справжнього командира і виконували його накази. Плужников бився з ворогом до останнього патрона. Єдине почуття, яке керувало їм у цій нерівній сутичці з фашистами, було почуття особистої відповідальності за долю Батьківщини, за долю всього народу. Навіть залишившись один, він не припинив боротьбу, виконуючи солдатський обов’язок до кінця. І коли фашисти через кілька місяців побачили його, виснаженого, змученого, беззбройного, вони віддали йому честь, оцінивши мужність і стійкість
бійця.
Багато, дивно багато може зробити людина, якщо він знає, в ім’я чого і за що він бореться. Тема трагічної долі радянських людей ніколи не буде вичерпана в літературі. Я не хочу, щоб повторилися жахи війни. Хай мирно ростуть діти, не лякаючись вибухів бомб, нехай не повториться Чечня, щоб не довелося матерям плакати про загиблих синів. Людська пам’ять зберігає в собі і досвід багатьох жили до нас поколінь, і досвід кожного. “Пам’ять протистоїть нищівній силі часу”, – сказав Д. С. Лихачов. Нехай же ця пам’ять і досвід вчать нас добру, миролюбства, людяності. І нехай ніхто з нас не забуде, хто і як боровся за нашу свободу і щастя. Ми в боргу перед тобою, солдат! І поки є ще тисячі непохованих і на Пулковських висотах під Санкт-Петербургом, і на Дніпровських кручах під Києвом, і на Ладозі, і в болотах Білорусії, ми пам’ятаємо про кожного солдата, не вернувшемся з війни, пам’ятаємо, якою ціною він здобув перемогу. Зберіг для мене і мільйонів моїх співвітчизників мову, культуру, звичаї, традиції та віру моїх предків.
