План
Тісний зв’язок біографії Лермонтова з його творчістю
Тема самотності в ліриці Лермонтова є однією з головних, що можна простежити як в невеликих віршах поета, так і в поемах («Демон», «Мцирі»). Щоб зрозуміти витоки цього мотиву в творчості Михайла Юрійовича, варто звернутися до його біографії. Поет виховувався бабусею, без матері і батька, хворів і багато часу проводив у горах, на Кавказі для поліпшення здоров’я:
«Похмурий і самотній,
Температура відірваний листок,
Я виріс у похмурих стінах
Душею дитя, долею чернець.
Я нікому не міг сказати
Священних слів «батько» і «мати»».
(«Мцирі», 1839)
Але поет говорив, що любить своє похмуре уединенье, в цьому стані він перебував з дитинства, і воно було цілком звичним для нього. Однак передчасна туга постійно тисне на душу ліричного героя його віршів, томить і не йде. Цю тугу герой відчуває з ранніх років так 14-річний Лермонтов пише: «І нам гірка остылой життя чаша; І вже ніщо душі не веселить». («Монолог», 1829). Ці настрої проявилися і у вірші «Скарга турка» (1829).
Дивно рано постарілий душею» Лермонтов чудово це розумів:
«Погляньте на моє чоло
Вдивіться в очі, блідий колір;
Особа моє вам не могло
Сказати, що мені 15 років».
(«Уривок», 1830)
У віршах 30-х років поет говорить про могильному звуці, бачить свій відокремлений труну і багато розмірковує про життя земної і небесної. Усвідомлює він швидкоплинність життя, безглуздість існування: «Роки йдуть ніби сни». («Самотність»,1830), «Ланіт спокійних полум’я червоне. З собою час відведе» («Коли навесні розбитий лід», 1830).
Юність – пора амбіцій, життєвості і радості від теперішніх і прийдешніх днів – незнайома Лермонтову. Хоча мрія все-таки часто хвилює його, але часто це тільки посилює печаль і самотність юнаки. Спочатку у творчості, у мріях і спогадах він бачить відраду, але поступово розуміє і їх марність: «Мечтанье зле смуток плекає. В душі недосвідченою моєї…» («Уривок»), «Але марні мрії, марні благання. Проти суворих законів долі» (Бажання, 1832), «І всі мрії відкинувши, знову. Залишився я один» (Як в ніч зірки падучої полум’я, 1832). Неможливість висловитися, поділитися наболілим мучить його, адже ніхто не зрозуміє страждань геніального поета: «Живу, як камінь між каменів» («Уривок»).
У відносинах з прекрасною статтю поета також спіткала невдача. Нерозділені почуття, зрада дівчат і в кінці невдалий шлюб з коханою жінкою змусили його остаточно розчаруватися в любові. Він пише вірш «Нехай я когось люблю» (1831), де говорить про згубність для нього цього почуття і остаточно упокорюється зі своєю самотністю. Можливо, в чомусь правий Володимир Соловйов, кажучи, що закохуючись поет любив не стільки об’єкт зітхань, скільки «власне любовне стан», і занурення в себе, зосередженість на своїй особистості завадило поетові отримати з цього почуття «життєве наповнення», тому він знову був приречений на самотність і порожність своєї душі.
Вірш «Смерть поета» і дуель з’явилися причиною ув’язнення Лермонтова і його подальших посилань на Кавказ. У «В’язня» описано перебування в стінах в’язниці, де відбивається сприйняття поетом свого ув’язнення:
«Самотній я — ні відради: Стіни голі колом»
(«В’язень» 1837).
Так, вже з біографії ми бачимо, що мотив самотності в ліриці Лермонтова невипадковий, один з провідних, тому розуміння його природи важливо для осягнення творчості поета в цілому.
Романтичне обраність поета
У Лермонтова були предки з Шотландії. Так, у Росії народився поет з західноєвропейськими корінням, «близький за духом до стародавнього своєму предкові, віщому і демонічного Хомі Рифмачу (Thomas the Rhymer), з його любовними піснями, похмурими прогнозами, загадковим двоїстим існуванням і фатальним кінцем» – як його визначав Володимир Соловйов. І цей факт філософ пов’язує з проявом крайнього суб’єктивізму, і в чомусь навіть егоїзму, в ліриці Лермонтова на тлі російської безособовості.
Романтизм, явище західноєвропейське, не міг виникнути без почуття суб’єктивності. Лермонтов ж – поет-романтик, той, хто втілює в собі геніальне, творчий початок. «Один серед людського шуму», з гордо назрілу творчої думою поет розуміє своє призначення і долю: «ні щастя, ні слави. Мені в світі не знайти» («Не смійся над моєю пророчою журбою», 1837). Геній завжди самотній, революційний, він йде в розріз з традицією, суспільством, а часом і всім світом: «Як в ніч зірки падучої полум’я, Не потрібен в світі я» (1832). Поет говорить про свою пустельній душі, про те, що він у світлі безродний мандрівник («Молитва», 1837). У чому-то романтичне обраність, чим-то образ «зайвої людини», в чомусь філософська відчуженість, геніальність і пророчий дар заважають поетові знайти де б то не було щось своє – він обраний і приречений на самотність.
Часто герой його лірики сам закликає страждання і печаль у своє життя: «Що без страждань життя поета? І що без бурі океан?» (1832). Це свідчить про розуміння Лермонтовим тієї тяжкої ноші поета-пророка, поета-містика і того, що він її приймає.
У віршах про природу, «пейзажно-філософської» ліриці, якщо її можна так назвати, також звучать мотиви самотності: це і сумний скеля, і дубовий листок, і пустельні пальми, постраждалі від людей, і блукаючі хмаринки, і вільна хвиля, вільна жити і померти, коли захоче («Для чого я не народився. Цією синьою хвилею?», 1832), і бунтівний парус або самотній корабель: «самотній Корабель мчить, Мчить на всіх вітрилах» («Повітряний корабель», 1840). У чому-то всі вони близькі поетові, кому-то він сам хоче бути близький: «Навіщо я не птах, не ворон степовий…» («Бажання», 1831).
Прагнення до природи, первозданності, екзотики – туди, де немає сформованих, усталених норм, правил, уявлень про світ, людину – це теж романтична риса. Такі місця часто бувають порожні, необжиты, тому, випробувавши кілька миттєвостей щастя наодинці з природою, як у вірші «Ще хвилюється желтеющая нива», поет знову приходить до самотності. Людина стихії, що оспівує морську хвилю, що прагне до небесного ефіру, усвідомлює недосяжність цих висот: «… світ земний мені тісний, До тебе ж [тобто до Бога] проникнути я боюся» («Молитва», 1829).
Смерть як наслідок розчарування в житті
Напевно, у кожному другому вірші Лермонтова зустрічаються слова труну/могила, смерть/смерть і т. п.: «Все веселіше померти. Кінець як влучно це слово…» (1832).
У віршах «Любов мерця», «Сон» – виражено передчуття смерті, прийняття її поетом. Це й не дивно, адже він розчарувався в житті: «і нудно І сумно: і життя порожня і дурний жарт», і чекав смерті: «Але я без страху чекаю довременный кінець. Давно пора мені побачити новий світ» («Не смійся над моєю пророчою журбою», 1837).
А адже що представляє собою смерть як не самотність? Пізніше З. Фрейд скаже: «Ми входимо у світ самотніми та самотніми залишаємо його». А Михайло Юрійович і життя провів самотньо, чекав смерті, як початку чогось нового, можливо кращого, а надію на існування доброго на землі втратив ще в юності. Як поет зневірився в усьому і став таким, він напише у вірші «Дивлюся на майбутність з острахом», 1838:
«І темрявою і холодом обійнята
Душа моя втомлена;
Як ранній плід, позбавлений соку,
Вона зів’яла в бурях року
Під спекотним сонцем буття».
Розчарування осягає поета одне за іншим. У відносинах з близькими він зустрічається з мінливістю: в любові його чекає зрада, в дружбі він не знаходить людину, яка б його зрозумів. Потім він розчаровується в суспільстві, його підвалинах, вульгарному відпочинок світла, порожньому існування людей. Він не приймає державний устрій, політику, яка нищить генія, вільнодумця.
Тобто поет разуверяется в усьому земному. Лише природа є хоч якийсь осередок гармонії, але і тут розчарування осягає його після переконання у безсиллі злитися в цій гармонії з природою в людській подобі. Однак і в небесному світі пристанища собі він не знаходить, так як був отруєний отрутою свого демона ще з молодих років: «І часто звуком грішних пісень. Я, боже, не тобі молюся». («Молитва», 1829). Тому демон, приречений на вічні блукання і самотність, супроводжує поетові, не покидаючи його ніколи.
Демон – вічний супутник і Альтер-его Лермонтова.
Темрява незмінно присутній у віршах Лермонтова з запахом могил, самотніми гробницями, передчуттям швидкої смерті, злістю, презирством, мучившими поета. Але він, як і його демон, здатний перейнятися красою, випробувати любов лише на короткий час:
«На мить
Невимовну хвилювання
В собі він відчув раптом,
Німий душі його пустелю
Наповнив благодатний звук —
І знову постигнул він святиню
Любові, добра і краси! («Демон»).
В такі миті надія і віра знову повертаються до нього:
«І входить він, готовий любити,
З душею, відкритою для добра,
І думає він, що життя нової
Прийшла жадана пора».
(«Демон»).
Велінням долі ці миті прирікають його тільки на страждання від нерозділеності почуттів, незбагненності гармонії і єднання з природою… Йому залишається мучитися в пустелі між світами, і єдине, що у нього є, це самотність.
Ми вже побачили, самотність ліричного героя не тільки мирське – воно проявляється на набагато більш масштабних рівнях:
«Як демон мій, я зла обранець,
Як демон, з гордою душею,
Я між людей безтурботний мандрівник,
Для світу і небес чужий».
(«Я не для ангелів і раю…»)
«Усвідомлюючи в собі від ранніх років геніальну натуру, завдаток надлюдини, Лермонтов також рано усвідомлював і те зле начало, з яким він повинен боротися, але якому скоро вдалося замість боротьби, викликати поета лише на ідеалізацію його» – зазначав Володимир Соловйов. Ліричний герой віршів Лермонтова не раз асоціював себе з занепалим ангелом. Якщо Пушкін відкидає демона, називаючи злим генієм, уїдливі промови якого «вливали в душу хладный отрута», а зустрічі з ним були сумними і згубними, то від Лермонтова цей гордий демон не відстане і не дасть йому «ніколи щастя», поет називає демона своїм: «Він недовірливість вселяє, Він знехтував чисту любов, Він все моління відкидає» і, зрештою, демон стає Альтер-его поета:
«Я той, чий погляд надію губить;
Я той, кого ніхто не любить;
Я біч рабів моїх земних,
Я цар познанья й свободи,
Я ворог небес, я зло природи…»
(«Демон»).
Так, навіть поверхово глянувши на лірику поета, можна помітити, що тема самотності у творчості Лермонтова одна з провідних, і чи не найзначніша, що визначає його філософію і світогляд.
Матеріали, розміщені на цій сторінці, допоможуть учням 6-9 класів при написанні реферату або есе на тему «Тема самотності в ліриці Лермонтова».