Тема моральності, доброти, безкорисливості, працьовитості в оповіданні Солженіцина “Матрьонін двір”

В оповіданні “Матрьонін двір” Солженіцин виступає як письменник сільської прози. Його завжди хвилювала трагічна доля російського селянства. У пам’яті письменника зберігалися сотні історій з життя сільських жителів. У творі виразно звучить мотив пошуку праведника, відомий в російській літературі. Первісна назва оповідання “Не стоїть село без праведника” Солженіцина наказали замінити.

Розповідь вийшов під назвою “Матрьонін двір”. Дія в ньому відбувається в 1956 році під час правління Н. Хрущова. Письменник спеціально вказує, що живе героїня “сто вісімдесят четвертому кілометрі від Москви”, у російській глибинці.

Солженіцин описує долю простої російської жінки, літньої селянки Мотрони Василівни Григор’євої, її безрадісне життя і страшну смерть на залізничному переїзді. Навколо героїні розвивається сюжет твору. Оповідання ведеться від імені вчителя-інтелігента Игнатьича, який пише за столом з тьмяною лампою “щось своє”. Він виступає у ролі спостерігача-літописця, мета якого – зрозуміти характер Мотрони і все, що з нами відбувається”.

Ми дізнаємося, що оповідач відбував термін у таборах, був у засланні в “гарячій пустелі”. Він трепетно ставиться до милостивої народної життя, її мудрості й доброті. Учитель сам стає персонажем оповідання.

Завдяки його участі у творі розробляється тема знайомства і зближення інтелігента з селянином, також відома в російській літературі.

Розповідь складається з трьох глав. У першій главі вчитель шукає собі притулок і знайомиться з Мотрею. Оповідач описує пейзаж, інтер’єр, малює зовнішній вигляд і звички господині, відзначає її незвичайність, відмінність від оточуючих. Далі автор розповідає історію життя Мотрони в її спогадах.

У Мотрони непроста доля, вона багато пережила. У неї була нещасна молодість, а тепер неспокійна старість. Героїня сповнена добра і життєлюбства.

Вона не замислюється над філософськими питаннями життя.

У зовнішності цієї жінки вже з молодих років було щось дивне, незрозуміле оточуючим. Вона живе у своєму світі, чужа для всіх, зазнає постійного осуду: “справді! – адже порося-то у кожній хаті! А у неї не було. “Автор показує численних лицемірних і розважливих сусідок і родичок Мотрони.

На її фоні вони виглядають як бліді тіні або кричить натовп. Автор вважає, що в житті потрібно змиритися і в той же час вміти боротися за життя, духовність, моральність та доброту.

Оповідання будується на протиставленні безкорисливої Мотрони жадібним “до всякого добра” Фаддею, деверю Мотрони, її золовкам, прийомної дочки Кірі з чоловіком та іншим родичам. Майже всі в селі хочуть збагачуватися. Колгосп працює з рук геть погано. Голова не забезпечує паливом, ні вил та лопати, на роботу зганяють людей похилого віку та інвалідів, яким не платять грошей.

Мотря не може тримати корову, бо ніде не можна косити траву для неї, скрізь заборонено. Героїня ніколи не гналася за багатством, спокійно переносила відсутність речей, не хотіла збирати гроші, щоб щось купити, а потім берегти пущі життя”. Ніколи Мотря не гналася “за одягом, приукрашивающей виродків і лиходіїв”.

Вона винна перед родичами, “що не назбирала майна до смерті”.

Навіть загинула Мотря, намагаючись допомогти мужикам на переїзді. Катастрофа сталася від жадібності селян. Тадей хотів за один раз перевезти світлицю на нове місце, а загинув тракторист – заробити грошей за одну ходку трактора. Жадібність обернулася злочином, погубила людей. Більш того, Тадей три дні до похорону жертв аварії намагався зібрати колоди, що залишилися від світлиці. “Дочка його рушала розумом, над зятем висів суд, у власному будинку його лежав вбитий ним син, на тій же вулиці – убита ним жінка, яку він любив колись, – Тадей тільки ненадовго приходив постояти біля гробів, тримаючись за бороду.

Високий лоб його був затьмарений важкою думою, але ця дума була – врятувати колоди світлиці від вогню і від підступів Матрениных сестер”. Послухавши розмови оточуючих, Игнатьич приходить до висновку: “…Тадей був у селі такий не один”.

Після смерті від Мотрони залишилися коза, колченогая кішка та фікуси, але і за це спадок її огидні родичі ледь не побилися. Від розділу майна через суд відмовилися тільки тому, що “суд віддасть хату не тим і іншим, а сільраді”.

На думку письменника, жага власності – це національне лихо. Він дивується, як можна словом “добро” називати майно. “І його втрачати вважається перед людьми соромно і безглуздо”. Втрачати душу, совість, довіра, любов не соромно, не безглуздо, не шкода.

Навіть тітка Маша, “піввікова подруга” Мотрони, не забуває попросити у Игнатьича дозвіл забрати із скриньки Матренину в’язку, яку та нібито заповіла її доньці: “Вранці тут рідня налетить, мені вже потім не отримати”.

Опис поминок пронизане гіркою іронією. Зібралися односельці не розуміють, ким насправді була Мотря, вони як і раніше дріб’язково-метушливі. У мові автора з’являються проповідницькі та викривальні інтонації.

Про церковній службі йдеться в анекдотичній манері, “вічну пам’ять” співають вже зовсім п’яні люди, які не відчувають ніяких почуттів до покійної.

Саме оповідач виявився єдиною людиною, здатним побачити у Мотрони праведницу. Автор виступає в захист героїні від її найближчого оточення. Ідея розповіді письменника виражається не тільки за допомогою образів, але і за рахунок наполегливих авторських коментарів, дидактичних пояснень.

В кінці розповіді він говорить про мету життя Мотрони на землі серед людей: “Всі ми жили поруч з нею і не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів’ю, не коштує село. Ні місто. Ні вся земля наша”.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь