Своєрідність “Маленьких трагедій”

“Маленькі трагедії” створювалися в Болдіні в 1830 році, коли в Москві лютувала епідемія холери (що знайшло фактичне відображення в сюжеті “Бенкету під час чуми”).

Всі “маленькі трагедії”, які становлять цикл, переробки, як вказує сам Пушкін, вже відомих творів або сюжетів. Однак тут є певна містифікація. В “Скупому лицарі” вказується, що це “Сцена з Ченстоновой трагікомедії”. Але у Ченстона (Шенстона) немає такрй п’єси. В англійській літературі такого твору взагалі немає, тобто перед нами літературна містифікація. В основу “Моцартаи Сальєрі” покладена відома легенда про отруєння великого композитора соратником-заздрісником. “ДонГуан” – також распространеннейший народний сюжет, на який створювалось безліч літературних творів (Тірсо де Моліна, Мольєр, Байрон). “Бенкет під час чуми” – творча переробка англійського драматурга Дж. Вільсона “Чумний місто”. У п’єсі Вільсона 13 сцен, з яких Пушкін вибрав одну. Пушкін переклав її повністю, прибрав другорядні деталі, стиснув дію, скоротив число персонажів, ввів дві пісні – Мері і Голови, змінив заголовок.

Основний пафос “Маленьких трагедій”, а відповідно, те, що їх об’єднує в єдине ціле – спроба показати в різних аспектах цінність моральних законів, їх правдивість. Пушкін показує кілька варіантів відходу людей від моральних законів (з різних причин) і приходить до висновку, що будь-який відхід від морального закону призводить до деградації особистості, людина позбавляється найголовнішого – сенсу свого буття. Пушкін як би кладе на одну чашу ваг моральний закон, а на іншу поміщає поперемінно людські спокуси.

В “Скупому лицарі” це влада. Для Барона скупість і накопичення – не мета. Золото і гроші для нього лише уособлення влади над людьми. Йому достатньо навіть не самої влади, а усвідомлення власної сили, можливості того, що “варто лише захотіти. “Під впливом цієї пристрасті відбувається поступова деградація людини в Бароні. Моральні цінності заміщуються у нього жагою влади (вона ж жага грошей). В результаті у Барона не залишається ніяких людських рис, ніяких людських почуттів – ні любові до сина (він навіть звинувачує його в спробі вбити батька), ні любові до ближнього, ні співчуття. Останні його думки перед смертю про ключі.

У “Моцарті й Сальері” це слава. Сальєрі все життя домагається слави, але, досягнувши її, розуміє, що природа творчості інша – приклад того Моцарт. Творчість, за Пушкіним, це втілення радості життя, відчуття повноти буття. Сальєрі свою творчу діяльність підпорядкував зовсім іншій – для нього головне-не творчість, але те, що це творчість дає – успіх, слава. Для того, щоб домогтися визнання, він “перевіряє алгеброю гармонію”. Його творчість, засноване на спокусу (слава), не є творчістю істинним, а по Пушкіну, і не може бути таким. Саме від того, що початкові спонукальні мотиви у творчості Сальєрі не були етичні, виникає порочне коло. Одні аморальні вчинки породжують інші. Жага слави породжує у Сальєрі залежність від думки натовпу, позбавляє його свободи, а без свободи ніяка творчість неможливо. Те, що Сальєрі починає заздрити Моцарту, закономірно. Моцарт створює геніальні твори, але саме тому, що не ставить своєю метою славу і успіх. Те, що для Сальєрі незбагненно (Моцарт зупиняється слухати вуличного музиканта), для Моцарта – спосіб відчувати себе вільним, відчувати повноту і радість буття. Своїм існуванням Моцарт спростовує систему цінностей Сальєрі, і для Сальєрі (який вже порушив моральний закон, взявшись за творчість з нечистою метою) само собою зрозумілим видається вихід – отруїти Моцарта. Одна з центральних ідей Пушкіна – ідея про те, що геній і лиходійство – дві речі несумісні. Зло – результат хибного шляху, результат порушення морального закону, до злодійства йдуть досить довго, поступово і на перший погляд непомітно. Останні роздуми Сальєрі саме про це – був убивцею “творець Ватикану”. Для Пушкіна відповідь очевидна – ні.

В “Кам’яному гості” Пушкін на протилежну моральному закону чашу ваг кладе волю особистості, “его” окремої людини. Філософія Дона Гуана – філософія індивідуалізму (герой-індивідуаліст – центральний персонаж романтичних творів, напр. в “Дон Жуана” Байрона). Однак у Пушкіна протистояння героя-індивідуаліста і загальнолюдських моральних законів доведена до максимуму. Дон Гуан свідомо зневажає їх, щоб відчути свою волю, владу. Він протиставляє свою волю Божого промислу, прагнучи у своєму свавіллі зрівнятися з Богом. Саме такий пафос “Кам’яного гостя”. Не випадково Дон Гуан, убивши Дона Карлоса, тут же, при убитому, пояснюється в любові Лаурі, не випадково спалахує пристрастю до Донну Анну тільки після того, як дізнається, що вона – вдова вбитого їм людини. Вирішивши спокусити Донну Анну, Дон Гуан переслідує мету набагато більшу, ніж просто любов смертної жінки. Це його змагання з Богом. Сцена запрошення Статуї в гості до

Донну Анну – підтвердження тому. Дон Гуан вміло маніпулює свідомістю людей, використовуючи при цьому в якості наживки, зокрема, і моральний закон. Спокушаючи Донну Анну, він запевняє, що під впливом любові до неї став доброчесною людиною, даючи, таким чином, своїй жертві можливість примирити у своїй душі протиріччя між пристрастю і моральним законом, – за словами Гуана, Донна Анна, відповідаючи на її кохання взаємністю, наставляє його на шлях істинний, таким чином виходить, що її любов має нібито моральну місію. Сцена явища Статуї Командора – вища покарання “свавільному” людині за спробу змагатися з Богом.

В “Бенкеті під час чуми” Пушкін на протилежну моральному закону чашу ваг кладе смерть, матеріальним втіленням якої і є Чума (не випадково у Пушкіна “Чума” пишеться з великої літери – це символ). Усвідомлення неминучості смерті переслідує всіх живих істот. Чума лише загострює почуття. Герої “Бенкету.” як би задають самим собі і оточуючим одвічне питання: який сенс цього життя, якщо рано чи пізно вона все одно припиниться, все буде прах, все забудеться? Особистість, нетверда в переконанні непорушності моральних законів, в їх абсолютної цінності, не здатна протистояти в ситуації, коли для неї не вирішене це питання. Вальсингам і його гості веселяться, вдаються до розпусти і пияцтва, але у всьому цьому мало радості – всюди відчувається смерть. І основне, що змушує їх веселитися, – це страх смерті. Їх веселощі – це не відчуття повноти життя, радості буття, але спроба заглушити страх смерті. Деякий свідомість цінності моральних законів ще жевріє в душі присутніх (пісня Мері), Вальсингам сам усвідомлює, що руйнує свою душу, що дух його погублений і вже майже мертвий (гімн на славу чуми, розмова зі Священиком).

Таким чином, “Маленькі трагедії” являють собою свого роду філософський маніфест Пушкіна, відображення його уявлень про творчість і про сенс життя.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь